У 1933-му обірвалось життя не однієї селянської сім’ї. Дехто навіть сходив з розуму, втрачаючи все людське. Люди їли дохлих коней, гнилу картоплю, котів, собак, птахів, мишей… Лише у Кагарлицькому районі за зиму і весну 1932-1933 років від голоду померло 11 200 чоловік. Та і ці дані не зовсім точні. Адже факти смертей від голоду приховувалися. ...
Зі спогадів Марії Іванівни Романової, 1925 року народження, м.Кагарлик:
«Мати померла в 33 році, батько в 32-му. Мама замкнула нас трьох у хаті, бо дітей крали. Люди їли собак, котів, здохлих коней, а на базарі продавали холодець з людського м’яса… Мама зібрала одежину, яка краща, і понесла на базар продавати або поміняти на хліб. Та купувати було нікому, багато людей не мали сил повернутися додому і на базарі помирали.
Сидимо ми в хаті голодні, а мами нема й нема. Коли це сусідка нас відімкнула і сказала, що наша мама впала на базарі і її забрали в лікарню.
Я прибігла і застала маму ще живу. Вона почула мій крик, і такі сльози крупні покотилися з її очей. Тоді захрипіла страшно і враз затихла. Померла.
Мертвих хоронили в одній ямі по 40 чоловік. Дід з бабою нас трьох діток здали в кагарлицький дитбудинок. Сиріт зібрали у велику холодну хату, спали ми на долівці без усякої постелі. Ночами дуже плакали, мерзли і їсти хотіли. Жінка, яка варила нам їсти, була дуже жалісна, брала додому менших дітей ночувати. Часто брала нас трьох і сама з нами плакала. Їсти давала дуже мало, і декотрі діти поопухали.
Раз був обід, а тут приїжджає машина, з неї вилазить, як буржуй, товстий малий чоловічок. Узяв руки назад, пройшов біля столу, де ми обідали, і сказав: «Зачем вы их кормите, как кабанов на сало?» Я зразу подумала: «Це поганий дядінька, треба тікать». Як чула душа. Взяла свою скибочку хліба і пішла до діда й баби. Мені сім рочків, а сестри були менші, я їх там лишила, самі вони дорогу не знали.
Дід із бабою проганяли мене назад, бо нема чим годувати. Я плакала дуже, просилась, що не буду в них їсти, буду ходить по помийних ямах і шукать собі їсти. Через кілька днів я побачила на базарі виховательку і сказала їй, що прийду заберу сестричок. «А хіба ти не знаєш, – каже вихователька, – що вони померли, всі 30 чоловік померли, які були в дитбудинку. Похворіли на дизентерію і за один день всі померли. Я все життя думаю: як це так могло бути, щоб усі за один день…»
Олександр Волосянський добре пам’ятає розповіді своєї бабусі Варвари з Кагарлика про Голодомор.
«Під час Голодомору 1932-33 р. її сім’я вижила, харчуючись кормовими буряками, закопаними в полі. Взимку, вночі, вони діставали буряки і варили їх. Бабусі було лише два роки, усі розповіді – спогади її мами. Серед них й історія про шість мішків з зерном.
Закопали мішки вночі, а до ранку все вкрило снігом. Того ж дня до прабабусі прийшли з перевіркою, зокрема, і представник з сільради. Штиками вони почали проколювати землю і натрапили на місце, де була пшениця. Прабабуся переконувала, що там лише трохи картоплі для весняної посадки, однак комісія не відступала. І тоді жінка вдалася на вчинок відчаю: вона сама запропонувала розрити.
«Відрубаєте мені голову, якщо там пшениця, а як картопля – відрубаєте собі», – сказала вона представнику сільради.
Чоловік подумав, махнув рукою і пішов геть. Це і врятувало родину з шістьма дітьми».
"Чорні дошки". Кагарличчина
Одним з найжахливіших заходів в історії репресивної політики проти селянства стало запровадження так званого режиму "чорних дошок" щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб.
Сам термін "чорна дошка" має довгу історію - є свідчення, що принаймні з 1920 року українські села і навіть цілі волості, які не виконували продрозкладки, чинили опір продзагонам, оголошувалися "чорнопрапорними". Туди направлялися каральні загони, звідти брали заручників, і не завозили промислові товари.
Відновлення "чорних списків", "чорних дошок" надалі було пов'язане із заготівельною кампанією 1928-1929 років, наступною колективізацією та розкуркуленням.
За період Голодомору 1932-1933 років термін "занесення на чорну дошку" отримав друге дихання та інший зміст: процедуру занесення на "чорну дошку" офіційно визнали як репресивний захід. Його вже пов'язували не стільки з невиконанням показників заготівлі хлібу, а з особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які до того ж і чинили активний чи пасивний спротив політиці партії.
Вперше сам термін "чорні дошки" та його трагічний зміст на всеукраїнському рівні фігурували в постанові республіканського компартійного штабу від 18 листопада 1932 р. серед "заходів з посилення хлібозаготівель", які застосовувалися для подолання "куркульського впливу".
ЗАГАЛЬНИЙ СПИСОК СІЛ (СІЛЬРАД) і КОЛГОСПІВ, занесених на ЧОРНУ ДОШКУ у 1932-1933 роках (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом)
Кагарлицький район:
с. Антоновка, с. Занудівка (комуна "КОКС"), с. Землянка (к-пи "Жовтнева Революція", ім. Леніна), с. Кагарлик, с. Казімировка (к-п "Вільне життя"), с. Краснопілка (к-п ім. Леніна), с. Леонівка, с. Мирівка (к-п "Наш шлях"), с. Новосілка (к-п ім. "КМР"), с. Очеретяно (к-п "Переможець"), с. Стави (к-п Червоний Жовтень"), с. Сущана, с. Тернівка (к-п "Нове життя"), с. Черняхів (к-п "Шевченко"), с. Янівка.
Правом занесення колгоспів на "чорну дошку" наділялися облвиконкоми.
Таким чином, повсюдне запровадження репресивного режиму "чорних дошок" в Україні 1932-1933 років було дієвим знаряддям центральної влади у боротьбі з українським селянством.
Боротьба йшла не на життя, а на смерть, і занесення певного села, району на "чорну дошку" означало наближення такої смерті впритул.
