Кагарличанин Валерій Базилюк був серед перших добровольців, що прийшли до Кагарлицького райвійськкомату тривожної весни 2014-го. Тієї весни, коли розпочалася російська агресія на сході України.
Той перший бій
– Пам'ятаю той весняний вечір 2014-го наче сьогодні. Лежав на дивані, дивився теленовини. Ввійшов 13-річний Рустам, син, ліг біля мене, поклав голову мені на руки, що було якось незвично, і питає: «Тату, а що в державі відбувається?» Отут мене щось струснуло. Наступного дня пішов у військкомат, а дружині сказав, як вже повернувся з нього, – неквапно згадував Валерій Базилюк, учасник АТО (тоді ще без ООС).
Ще не знаючи окремих подробиць, перед цим запитала, якими були відчуття, коли отримав повістку з військкомату?
– Я не чекав повістки. Я добровільно по неї прийшов, ще п’ятого березня.
Так Валерій Базилюк опинився в першому десятку добровольців у райвійськкоматі тієї тривожної весни 2014-го. Пригадує, що на 10 березня список добровольців нараховував півтори сотні осіб, пізніше лишилось із тридцять…
Шлях добровольця власне на війну почався з селища Комиш-Зоря Запорізької області. За два місяці дійшли до Краснодона – КПП Ізваріне. З боями, з труднощами, але – дійшли!
Ми розмовляємо в приміщенні Галереї слави захисників України, що на другому поверсі адмінбудинку, і Валерій на яскравій карті зони АТО показує шлях його бойової частини – шлях фактично уздовж українського кордону в Донецькій і Луганській областях. Вважає, що якби був наказ взяти Ізваріне, а можливості для того бачилися, хід війни міг стати іншим.
Трохи наївно запитую, який епізод з воєнних дій запам’ятався Валерію найбільше.
– Перший бій. Ми стріляли по колоні танків, влучали. Ті відчуття передати важко, бо не щодня стріляєш по ворогу. З одного боку – радість, але й знаєш, що вбито людей.
Спілкування з ворогом
Валерій воював у далекобійній самохідній артилерії, на «саушках» (самохідні артустановки). А раз далекобійники, то працюють із тилу, шлють вибухові «дарунки» противнику здалеку. Каже, ворога-то бачив, але зблизька спілкуватися не довелося.
Валерій Базилюк (праворуч) із побратимом
Валерій Базилюк служив в ЗС України в 1998 році, здобув військову спеціальність в артилерії, і це потім дуже знадобилося.
На стіні Галереї співрозмовник показує світлину Юрія Гладченка з Панікарчі, який загинув в АТО в 2014 році. Те сталося, вважай, на очах Валерія. Ворожий гранатомет поцілив у автомобіль ГАЗ-66, де перебував і Юрій. Його смерть відкрила мартиролог земляків, полеглих на російсько-українській війні.
Сон на броні
– Після місяця перебування на передку ми навчилися пристосовуватися до всього, – розповідає Валерій. – Біля нашої «саушки» їсти варили, одяг прали… Мені подобається готувати, то я й цим займався, окрім суто обов’язків артилериста. Помішуєш страву, а вухо нашорошене: чи не летить там що, чи не починається обстріл… Наготував, повечеряли батареєю, лягли спати. Спати на війні – не те, що в тилу. Вкладалися на броні, у машині, прямо на землі…
А в бліндажах?
– Спочатку дійсно діяли по теорії: приїдемо на нове місце, риємо бліндажі, ставимо намети. Але через день-два, рідко – через три передислоковуємось і кидаємо обжиту місцину. Тож пізніше бліндажів майже не копали, сил не було. Техніку, зброю, снаряди замаскуємо, прикопаємо, а самі – де прийдеться. Звикли! На війні як на війні, каже приказка.
Уроки війни
Запитую у Валерія, чого навчила війна. Зітхає. Замислився.
– Перше – це любити мир і любити Україну. Не передати словами, що то означає: бути там чи на мирній території. За Україну стояти треба. Не ми перші, не ми, боюся, й останні. Дай би Бог, щоб останніми стали ми.
Бійці 72-ї механізованої бригади приїхали у відпустку у червні 2015 року
Що сказав би ветеран АТО тим, хто сьогодні йде на російсько-українську війну боронити незалежність держави?
– Найперше – щоб поверталися додому живими. Друге – щоб виконували накази командирів. Погони здобуваються не грішми чи могоричами, а потом і кров’ю війни. Син мій ще вчиться, але якщо доведеться захищати Україну – піде. По-іншому ніяк. Упевнений, що ми переможемо.
