Одна із країн Європи, куди їхали українські біженці - Литва. Жителька Кагарлика Яна Семенюк після повномасштабного вторгнення Росії в Україну виїхала із дітьми саме туди. Та невдовзі повернулася додому. І не з пустими руками: вона привезла із собою картини, написані власноруч. Це був новий етап творчості. Ці картини, а ще згодом і раніші роботи та кераміку кагарличани могли побачити на виставці в Центральній бібліотеці міста.
Про перебування за кордоном та про творчість Яна розповіла Кагарлик.City
Війна змінила творчість Яни Семенюк: тепер на її полотнах замість пейзажів та натюрмортів - патріотичні мотиви
За кордон змусила поїхати війна
Яна народилася в Києві. А її дідусь і бабуся родом із Кагарлика. Вони навчалися тут в першій школі. Згодом виїхали в Київ. Мама Яни народилася вже в столиці, вона з сестрою теж. У Кагарлику в бабусі із дідусем залишився будинок і вони приїздили сюди на канікули.
Тут, в Кагарлику, Яна й зустріла своє кохання - Олега. І вже після весілля, у 2014 році, переїхали жити в Кагарлик. Зараз подружжя виховує двох дітей: старший хлопчик, йому 7 років. А донечці 5 років.
На поїздці за кордон дружини із дітьми наполіг чоловік Яни Олег, учасник місцевої тероборони.
- В мене мама з першого дня сказала, що все буде добре. Вона не хотіла взагалі їхати за кордон. Дуже не хотіла, - розповідає Яна. - А тато він інший, він казав “Їдьте”. І так кожного дня: ”Їдьте, їдьте, їдьте”. Чоловік Олег мені теж казав, ви, мабуть, виїдьте і тоді мені буде спокійніше. І тоді і я вже вирішила, що якщо так, то і йому цей період буде легше перебути. Адже він одразу пішов в місцеву тероборону і весь час був там.
Яна з чоловіком жодного разу не були за кордоном. Тож це було дуже важко. Не думала жінка, що потрапить за кордон саме в такий спосіб та ще й з двома дітьми на руках.
- Ми їздили із сестрою, її донькою та з мамою. Поїхали не відразу. Це було в середині березня, згадує Яна. - Виїхали коли російські війська вже увійшли в Бучу й Ірпінь. Чоловік був весь в новинах. І якось сказав: "Збирайся і їдь".
Чому саме Литва
До Литви Янина родина вирішила їхати, бо там є родичі. Вони й допомогли знайти житло.
- Ми жили далеко від них, окремо, - каже Яна. - Ця рідня там живе вже 5 років. Але дуже складно знайти роботу. Тож як на четвертий день сестрі і мамі запропонували роботу, вони швиденько погодилися, оформили все, що було потрібно і пішли працювати.
Вони спочатку отримали одноразову виплату від держави, а потім кожного місяця - допомогу на дітей.
Жінці роботу не пропонували, бо там із цим дійсно складно через великий наплив людей. Яна доглядала трьох дітей і старалася знаходити час, щоб малювати. Всі її картини тепер були на тему війни в Україні.
- Вже там в мене почали виходити портрети, - ділиться Яна. - В мене була картина олією “Українка”, яку я почала писати ще вдома, й не встигла завершити. Полотно чоловік перефотографовував, і вже в Литві я намалювала картину заново. А та, яку почала в Україні, так і залишається недомальованою. Старалася все ж за кордоном знайти час, щоб помалювати. Бо це мій світ в якому все добре. Таким чином відключаюсь від новин. Хоча це було складно - мало було часу.
Загалом Яна привезла з-за кордону 12 нових картин. З них в неї залишилося 11. Одну, з Ісусом, подарувала своїй бабусі, коли повернулася в Україну.
До українців литовці ставляться дуже добре
- Ставлення місцевих до українських біженців дуже добре, - ділиться враженнями Яна. - Дуже нам допомагали. Відгукувались на потреби. Розказували і пояснювали, що до чого у них. Це стосується старшого покоління. Саме із ними ми й в основному й спілкувалися. Молоді люди нас не розуміли. Мені шкода, що я не знаю англійської, тому доводилося обмежувати себе в спілкуванні із молоддю.
Прогулянка Клайпедою у вихідний. Яна із сином, дочкою, сестрою та племінницею
Яна розповідає, що жили вони у квартирі в Клайпеді. Місто красиве, курортне. Чимось схоже на Львів - історичне, чисте, гарне, парки. Неподалік море, але добиратись потрібно автобусом.
- Ми пару раз там були. Але не купалися - море холодне. Як приїхали в Литву, то Олег до нас часто дзвонив:
"Ви вже там обжилися. Вам добре?"
“Знаєш, - кажу, - взагалі не відчуваю, що добре. Бо ми далеко від дому”.
- Там багато росіян і було все одно трохи страшно. Литва дуже підтримувала і підтримує Україну. І був період, коли через цю підтримку росія почала погрожувати Литві. І тоді ми вже не знали, де нам буде спокійніше, там, чи вдома.
Були випадки, ми зустрічали людей, які були проти України. Вони могли дуже голосно це обговорювати, лаяти нашого президента, бачачи, що поряд українці.
Одного разу мені було дуже страшно, коли зустріли групу чоловіків, які почули що ми з України, та почали агресивно коментувати новини, які дізнавалися із російських ЗМІ. Я тоді швиденько забрала дітей якомога далі від цієї компанії, - розповідає Яна.
Яна із мамою та племінниками на морському узбережжі
Після того, як в Кагарлику впало дві ракети, жінки прислухалися до всього. Будь-який салют чи щось подібне викликав тривогу і тут, в мирній Литві. Особливо вночі.
Жінка говорить, що з іншими українцями вони практично не спілкувалися. Практично всі працювали і вони зустрічали земляків лише десь в магазинах на касах.
- З чиновниками ми стикалися лише двічі: один раз - коли приїхали в Литву й оформляли документи. Більше нас ніхто не чіпав. Вдруге - коли мама із сестрою шукали роботу.
Коли мама з сестрою влаштовувалися на роботу, то в службі, яка їм допомагала, жінка-менеджер дуже здивувалася, коли почула, що вони тут лише чотири дні, а вже йдуть працювати. Добре, що у нас такі працьовиті люди, - згадує художниця.
Життя в Литві досить дороге
- Чи вистачало коштів, які давали нам як біженцям? Ні. Там все дуже дорого. Продукти десь рази у два дорожче, аніж у нас. Поповнити рахунок на мобільний з інтернетом - теж десь у двічі дорожче. Єдине, що для нас був безкоштовний проїзд в громадському транспорті, - говорить вона.
Яна каже, що хотілось купити дітям щось краще і більше, аніж собі, тому з грошима допомагали ще й чоловіки, тато надсилав гроші.
Фрагменти Клайпеди
Кагарличанам поталанило ще й з житлом. Чоловік, який його здавав поставився до українців дуже добре - оплачували комунальні послуги і невелику суму за оренду.
- Діти наше перебування за кордоном сприйняли якось легко. Вони майже не відчули, що так довго не були вдома. Мабуть, тому, що постійно дзвонили й бабусі, й тату, усім. Для них цей час пролетів дуже швидко. Та й для мене теж. Я не відчуваю, що я там пробула пів року. Здається, що десь місяць пройшов. Може це тому, що я постійно була із дітьми. І що постійно то їсти, то гратися, то прогулянка, то бешкетують…
Що мене здивувало, що у нас в Кагарлику у кожному дворі біля багатоповерхівок є дитячий майданчик. А там такого немає. І дітей не чути на вулицях. Дуже тихо. Дуже тихе місто. Ми ходили з дітьми гуляти в парк, на стадіон, який був неподалік. А так, людей мало на вулицях. Можливо всі по роботах. В нас якось люди всі на вулицях, бігають. Взагалі, всіх завжди видно. А там - ні. Я тату присилала фотографії, він каже “А люди де?” - розповідає Яна.
Повертатися було легко
- Коли чоловік зрозумів, що все більш-менш спокійно. Російські війська із Київщини витіснили, то дав добро на повернення. Я й не знаю, чи ми взагалі б кудись виїздили, якби не ці родичі в Литві. Бо їхати в нікуди було б дуже страшно. А повертатися навпаки - легко. Мій син взагалі сказав, що повернення додому, то була для нього найкраща подорож, яка йому дуже сподобалася.
Фрагмент виставки в Центральній бібліотеці в Кагарлику
Назад родина їхала автобусом - взяли квитки прямо із Клайпеди на Львів. А із Львова їх вже забрав Олег. Діти дуже раділи поверненню додому.
- Я ніколи не думала, що діти так все серйозно сприйматимуть і будуть такі відповідальні. Коли почалася війна, і всі почали ставити на телефони програми, що повідомляли про повітряні тривоги, то вони коли чули сирену починали відразу самі одягатися. Пам’ятаю, як дочка щойно прокинулася, ще сонна, але почула сирену і почала зразу надягати колготи. “Мамо, це ж сирена, я зараз швидко”. Я думала, що діти це не зрозуміють. Але вони сприйняли це максимально серйозно, навіть по дорослому. Розуміли, що треба швидко бігти й ховатися.
Пейзажі змінились на воєнно-патріотичну тематику
За фахом Яна вихователь в логопедичних групах і вчитель-дефектолог з дітками з порушенням зору. Працювала за спеціальністю три роки. До декретної відпустки. А от художньої освіти не має.
- Я навіть і в художню школу не ходила, - розповідає Яна. - Колись хотіла піти, але не вийшло. Просто малюю завжди. Мене навчив цього дідусь. Він гарно малював. Він нам з сестрою завжди перемальовував, малював щось. Я пам'ятаю зимою якихось снігурочок, дідів морозів. А ми все це розфарбовували. А згодом і самі потроху починали малювати.
Ось така тематика колись була основною в роботах Яни
Перша серйозна робота в Яни з’явилася у 2012 - 2013 роках. Жінка розповідає, що спочатку малювала просто на папірцях, а потім їй майбутній чоловік подарував на Новий рік, полотно й олійні фарби. І вже відтоді Яна почала малювати серйозні роботи.
- Ось тоді я вже почала дійсно малювати картини, природу, - каже вона. - Дивилася в інтернеті як малюють художники, які потрібні пензлики. Почала шукати відео, щоб зрозуміти, як працювати олією. Зараз я окрім олії пишу ще акриловими фарбами, гуашшю, пастеллю.
Яна зізнається, що академічної освіти їй не вистачає: “Мені було дуже важко малювати небо, малювати передній план, якусь туманність, щось на горизонті. Це все вчилася методом проб і помилок”.
Саме цю картину Яна заново намалювала за фото, які їй прислав до Литви чоловік
Найбільш до вподоби художниці працювати акриловими фарбами. Каже, що це тому, що ними писати швидше, вони швидше сохнуть. Хоча раніше більше використовувала олійні.
З початком активних бойових дій в Україні художниця перейшла на воєнно-патріотичну тематику.
- Зараз малюю ще одну патріотичну картину, - каже вона. - Останнім часом всі думки саме в цьому напрямі. Не йдуть природа чи натюрморти. Все якось більше на військову тематику.
Коли я пишу картини, то хочу показати, що в нас все добре, що буде все добре. Бо чоловік казав мені, чому ти не хочеш намалювати якийсь бій, баталію, дітей які плачуть. Але в мене настрій малювати щось більш позитивне, що в нас буде все добре. Чомусь мені не хочеться у своїх картинах залишати негатив. Я хочу налаштовувати людей на позитив.
