Різні міста. Різні люди. Різні долі. Але одна Україна.
Кагарлик.City розпочинає цикл публікацій «Втеча від війни». Це історії переселенців, яким на власні очі довелося побачити жахи війни, виїжджати з окупованих територій, рятувати дітей і попри все намагатися жити далі. Волею долі вони опинилися на Кагарличчині.
Люди розказують, як жили, де та як працювали до повномасштабного вторгнення росії, яким для них було 24 лютого, де переховувалися під час обстрілів. Якою була дорога на Кагарличчину та як налагоджували побут на новому місці, що їм зараз потрібно та чи є можливість допомогти громаді. У багатьох з них є родичі в росії, стосунки і спілкуваннями з якими змінилися кардинально.
Наші герої поділилися переживаннями, розповіли про моменти, які закарбувались в пам'яті назавжди, та що їм сниться щоночі.
Щоб зрозуміти, що зараз відчувають українці, які вимушено покинули свої домівки та шукали прихистку в чужих місцях, ми зберігаємо їх розповіді без змін.
Не думали, що фронт просунеться так швидко
Мене звати Оксана Манакіна, я із Волновахи Донецької області. Нам із чоловіком по 33 роки, сину Єгору - 8. Зараз ми у Кагарлику – місті, яке прихистило нас, коли тікали від війни.
Волноваха була окупована з перших днів. За 20 кілометрів від міста вже проходила лінія розмежування, а за нею - окупована територія.
Ще з 2014 року ми знали, що таке війна – все це чули, під усім цим жили, але ніхто не думав, що буде так, як сталося зараз. Що це буде так швидко. Нас оберігали військові і ми були впевнені, що все буде добре.
24 лютого я прокинулася, як і всі, від вибухів. Ще й на роботу пішла. Керівниця каже: «Дівчата, розходимося!» Бо за ці 2 години вже й у підвалі побували, і почули як, де і що, і пожежники нас рятували. Тож пішли додому, збирали речі. Вирішили, що поїдемо до батьків чоловіка - вони жили в селі у Волноваському районі. Думали, трохи посидимо у них і повернемося додому.
З 26 лютого в місті вже не було ні газу, ні світла. Воду нам вимкнули ще за 2 тижні до цього - під Горлівкою перебили водогін.
Наші 2-поверхові будиночки знаходилися по Центральній вулиці. Заїхавши в місто, до них можна було потрапити з трьох напрямків: з боку траси, церкви, автовокзалу.
27 лютого у будинок потрапив снаряд, але на власні очі ми цього вже не бачили. Друзі, які повернулися, що забрати документи в підвалі, побачили, що в нашій квартирі щось горіло. З вікна та балкону йшов чорний дим.
3 березня Волноваху окупували частково. А 11 - повністю. Ми, дякувати Богу, разом із батьками чоловіка виїхали раніше – 1 березня. Тож, в окупації не знаходилися.
Єдине, про що я жалкую, що ми не виїхали відразу 24-го, що ми все не покинули у той же день. Були впевнені, що ось день-два і повернемося додому. Дві сумки – це все, що в нас залишилося.
Коли були у батьків чоловіка, часто ховалися у підвалі, ночували там. Було дуже гучно від вибухів. Дитина запитувала: «Мамо, коли я вже можу поспати у своїй піжамці, а не одягненим?» Світла і води не було. Ми намагалися щось підігріти чи швидко приготувати на газовій горілочці й відразу спускалися в підвал.
Згодом ми дізналися, що нашого будинку взагалі вже немає. Його знесли, і тепер на тому місці щось намагаються будувати. Мені не потрібні ті стіни, та техніка – поверніть мені мої дрібниці, в яких все життя: фотографії, бирочку з пологового, перші прописи дитини…
Спочатку - до Великих Пріцьок, а потім в Кагарлик
Ми їхали машиною. Склали речі: постільна білизна, теплий одяг, в якому планували сидіти в підвалі, і папка з документами. Наше життя помістилося у 2 сумки.
Вирішили їхати до Великих Пріцьок (село в Ржищівській громаді - ред.) на Київщину – там товариш мого свекра, вони в армії разом служили. Переночували в Дніпрі в двоюрідного дядька, бо були великі черги на блокпостах, люди стояли по 5-6 годин, а ще ж і комендантська година…
Приїхали до Великих Пріцьок. Там ми ненадовго осіли – я, чоловік, дитина і батьки чоловіка. Побули у Пріцьках. Почали шукати житло, і у липні переїхали у Кагарлик. Тут ми винаймаємо квартиру та зареєстровані як внутрішньо переміщені особи.
Побут свій також потроху налагоджуємо. Спілкуємося із сусідами, хто куди повиїжджав. Дякувати Богу, в окупації з нашого двору нікого не було.
Син довго здригався від усіляких бахів
По дорозі з Волновахи ми бачили багато згорілої техніки. І коли виїжджали від батьків чоловіка із села Хлібодарівка Волноваського району до Запоріжжя, бойові дії вже йшли повним ходом.
Дитину в дорозі ми намагалися відволікати: я його то поверну трішки, щоб у вікно нічого не бачив, то забалакаю.
Єгор Манакін у Волновасі біля рідного будинку
Багато часу пройшло, поки син перестав здригатися від усіляких бахів. Коли летить літак, навіть коли хтось сміття йде викидати чи від вітру якийсь ляск, кричить: «Гради!» і біжить ховається у ванну.
Коли летить літак, син лякається, а чоловік його заспокоює: «Це наші. Вони нас захищають. Вони патрулюють, придивляються, аби сюди ніхто поганий не потрапив, аби все було добре».
Та й у мене нерви здають, буває. Хоча до повномасштабного вторгнення я не була така дратована. Сну немає. Здригаюся від кожного шурхоту. Дякувати Богу, сон сина став спокійнішим.
Єгор дуже сумує за школою, за друзями. За будинком ні. Йому тут спокійно, мама й тато поряд, намагаємося купувати іграшки, щоб відволікати його.
Син на онлайн-навчанні зі своєю вчителькою із Волновахи. Ми спілкувалися із нею. Вона отримала поранення, виїхала до Швейцарії на лікування. Там і залишилася з донькою й онукою. І коли починається урок, вона каже: «Ось читала новини. Ось там туди прилетіло, туди… Ви там, дітки мої, тримайтеся».
Я розумію, вона про них турбується, але ми дитині про це нічого не кажемо. Він у тих підвалах при свічках ночував. І у нас досі у вухах його фраза: «Хочу поспати у своїй піжамці, а не одягненим». Ну навіщо це нагадування від вчительки? Я якось із нею спілкувалася, кажу: «Ви трішки їх від цього оберігайте, воно їм непотрібне. Вони і так все чують, все знають».
Працюю дистанційно, а чоловік зараз “на простої”
Освіта у нас із чоловіком повна вища. Ми залізничники. Чоловік так і залишався працювати на залізниці, зараз «на простої».
А я змінила сферу діяльності – зараз держслужбовець, працюю дистанційно в ЦНАП Волноваської міської ради адміністратором. Ми консультуємо, намагаємося відновити доступи до реєстрів, аби надавати послуги. Адже нас багато повиїжджало, майже всі – розкидані хто де.
Проходимо навчання. Зараз даємо консультації, відповіді на запити. Якщо вже доступи до реєстрів відновлять і як тільки нашу територію деокупують, то, звісно, будемо їхати додому і працювати.
Ми всі кажемо, що повернемося і будемо відновлювати рідне місто. Але коли це буде – ніхто не знає. Головне – аби трималися наші захисники. Ми знаємо із офіційних новин та місцевих пабліків, та й знайомі кажуть, що там дуже гаряче, дуже гучно і дуже лячно.
Там, де був наш будинок, - пустир
Нещодавно ми йшли Кагарликом, просто гуляли, спілкувалися і чоловік сказав: «От якби завтра ми приїхали додому і нічого цього не було!» Я кажу: «Я б там доторкнулася до всіх дрібничок! А потім на вас би покричала: швидше давайте прибирайте оту всю пилюку!».
Волноваха: спогад із довоєнного життя
Важко, мабуть, зрозуміти, коли сам цього всього не бачив. А я наче все й усвідомлюю, все розумію, а от якогось прийняття немає.
Ми у нашій квартирі прожили 11 років. Із чоловіком одружилися на п'ятому курсі інституту. Приїхали до Волновахи працювати. У 2014-му народилася дитина. У квітні якраз планували змінювати житло, розширюватися.
У нас 1-кімнатна квартира, але вона така наша, така затишна – дім, де хотілося жити, куди хотілося приходити. І коли нам надсилають фото, що там вже пустир, що там вже нічого немає… Ти думаєш: а куди все поділося? Навіщо? За що вони борються? Я не розумію… Ви прийшли на чужу землю, де в людей позабирали життя, будинки.
Я усвідомлюю, що зараз потрібно працювати дуже багато, дуже плідно, щоб хоча б вийти на той рівень, який ми мали до 24 лютого. Аби у дитини було нормальне майбутнє, щоб він нічого не потребував.
Про іграшки Єгор пам’ятає, каже: «Мамо, я б їх усі забрав, якби знав». Зараз я думаю, що можна було ще деякі речі перевезти, ми навіть комп’ютера не забрали. Чоловік був упевнений, що ще приїде додому, бо йому було працювати в нічну зміну.
Кожного дня молимося за ЗСУ
Ми однозначно переможемо.
Багато життів вже забрала ця війна. У моєї співробітниці чоловік у перший день повномасштабного вторгнення відвіз свою родину до батьків. Він працював рятувальником. У його будинок прилетів снаряд, коли той спав, повернувшись із нічної зміни, і нічого не почув…
Віримо у ЗСУ. Вони найкращі. Кожного дня молимося про те, щоб їм було сил і наснаги. А буде ЗСУ – буде й Україна.
Збройним Силам України з 2014 року ми не допомагали – я була у декретній відпустці. А от вже у Пріцьках ходили в Будинок культури і плели для солдатів маскувальні сітки. Мій чоловік допомагав у заготівлі дрів для наших захисників на холодну пору, а також допомагав вирубувати кущі і дерева на блокпосту.
Найбільше бажання – це свої стіни
Кагарлик для нас – маленьке затишне місто. Дитині тут дуже подобається парк.
Коли ми винайняли житло в Кагарлику, у сина з’явився друг Семен, він живе двома поверхами вище. Вони граються, ходять один до одного. Спілкується з ровесником – і йому краще. То в когось із них з’явилася нова іграшка і син біжить до Семена. А то Семен до нас прийшов чи на вулиці граються.
Найбільше бажання – це свої стіни: щось робити, щоб облаштовувати житло. На даному етапі трохи важкувато. Ми розуміємо, що повну квартиру ми не потягнемо.
Подали повідомлення владі про пошкодження майна. А що там буде далі?.. Розуміємо, що це непростий механізм і тривала процедура: територія окупована, пошкодження майна потрібно ще підтвердити. Але сподіваємося, що у нас будуть свої стіни у мирній країні під мирним небом, де всі ми будемо жити і розвиватися.
Виїзд за кордон навіть не розглядали. Колись чоловік казав: «Виїжджайте!»
Та ні в якому разі! Ми нікуди не поїдемо! Ми – родина, хай там як і що буде далі! Можливо, буде такий варіант, що і він піде захищати країну. Тому тільки так: тут – родина і батьки-пенсіонери. Ми розуміємо, що нам потрібно триматися разом. Разом сюди приїхали, звідси разом і поїдемо.
Чого ми потребуємо? У нас все є. Ми намагаємося, щоб було. І гуманітарний штаб, і служба у справах дітей піклуються про нас. Найголовніше, що ми один у одного є.
У когось ситуація набагато гірша
Від нас Маріуполь був в 50 кілометрах. Туди щовихідних ми возили дитину у парк, у розважальний центр. Волноваха – вона як Кагарлик, трошки більша. Як такого розважального центру для дітей у нас не було. Тому їздили в Маріуполь, дитині там дуже подобалося. І тут сину також подобається – освоївся, знає вулиці, недалеко від Києва, все є.
Просимо Бога, щоб тут було спокійно. Потроху і сон наладимо. Раніше було, щось зробила, сіла біля телевізора, та вже й дрімаю. Тут поки що такого немає, не можу розслабитися. І ще немає тієї впевненості, якої хотілося б. Є всілякі психологічні групи підтримки, онлайн-зустрічі з фахівцями – намагаємося це все робити, але ще немає такого, що заснув звечора, спокійно спав усю ніч і прокинувся зранку бадьорий. Все одно про щось думаєш. У нашому випадку з чоловіком – це подальше майбутнє, щоб у дитини все було. У нас було – і немає. Але дякувати Богу, що ми всі живі. У когось набагато гірша ситуація…
Нові знайомства, нові друзі
Кагарлик для нас – це прихисток, безперечно. Нові знайомства. Нові друзі. Коли ми в Пріцьках жили, також з багатьма познайомилися. Господар будинку у Пріцьках – ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС, живе з дружиною. Вони нас прихистили, кажуть: «Ви – наша друга родина». Вони з моїм свекром кожного дня один одному телефонували. Звати цих прекрасних людей Василь Петрович та Наталія Іванівна Хижняки. Це дуже привітна родина, вони – наша друга сім’я.
Коли ми переїхали до Кагарлика, вони кажуть: «Що ж ми тепер будемо робити? Ми так усі разом звикли!» Переживають, що в нас у квартирі індивідуальне опалення – кажуть, ви ж дивіться, обстріли продовжуються, що буде – невідомо, а як треба буде – збирайтеся, як разом жили з березня – так і будемо далі жити. Гуртом, кажуть, і батька легше бити. І ми дуже їм вдячні. Вони нам – величезна підтримка. Це таки дорогого вартує.
Рідня в росії не усвідомлює, що тут робиться
Народилася я у місті Амвросіївка Донецької області, під Іловайськом, ближче туди до кордону з росією.
Багато родичів у мене живе в росії. Серед них і батьки, і знайомі. І коли мені кажуть: «У тебе ж там стільки родичів! Чому ти туди не поїдеш?» А чому я туди поїду??? Я – тут, вся моя родина – тут.
Спілкуємося з ріднею з росії важко, але все ж таки спілкуємося. Вони не визнають того, що усе це росія наробила. З рідним братом, який живе у Санкт-Петербурзі, не спілкуюся. Коли ми приїхали у Кагарлик, він зателефонував мені і запитав як я. Я йому розказала як я. Коли у тебе не стало будинку, коли ти не розумієш що тобі робити, ти в розпачі… І ти розумієш, що він не усвідомлює, що ти йому кажеш. І коли він говорить: «Чого ти хочеш? Чого ти кудись поїдеш? В тебе там он квартира у батьків чоловіка». Я кажу йому: «Це квартира батьків чоловіка! Вона знаходиться на окупованій території. Там самопроголошена влада і ти не знаєш чого там очікувати! Чи будеш ти живий сьогодні-завтра, дитина, чоловік? Там ніяких законів, нічого! Там дуже важко людям!»
Він мене не зрозумів, каже чого ти десь тиняєшся, десь їздиш, мовляв, повертайся та й живи. Кажу: «Дякую тобі за підтримку».
Батькам моїм важко. Вони поїхали з Амвросіївки у 2015 році і живуть у Мурманській області. Вони бояться зайве щось сказати. Хоча дуже переживають за усе це. Іноді мені здається, що вони також не усвідомлюють того, що зараз насправді відбувається.
Якщо деокупують Волноваху, а її деокупують, і область, і країну, її потрібно буде відбудовувати. Роботи багато.
