Зараз сім’я Вікторії Сінькевич живе в старому будинку в селі Горохуватка на Київщині. Тут родина опинилася, рятуючись від російських “визволителів”. Їхня мрія - придбати хатину біля ставка в сусідньому Кагарлику, щоб зробити собі там райський куточок. Вже вдруге…
У перший свій власноруч створений “рай на землі” Сінькевичі повертатися не планують. Їхня садиба в Маріуполі, пошкоджена вибухами та розграбована окупантами, тепер виглядає своїх господарів пустими зіницями вікон.
Свою історію про втрату дому 28-річна Вікторія розповіла Кагарлик.city.
Будинок-мрія із минулого життя
- До 3 березня ми жили у Маріуполі, на його окраїні в “Волонтьоровці” по вулиці Рівній. Повномасштабна війна змусила нас залишити усе і зруйнувала плани на життя.
Будинки, як і люди, бувають якимись незграбними і безглуздими. Але це не про наш. Наш затишний дім був наповнений комфортними умовами й атмосферою тепла і любові. Можливо, через те, що він був повністю зроблений руками мого чоловіка. Ми завжди наводили красу у будинку і на подвір'ї, і від того отримували велике задоволення. Гарні меблі, різноманітна побутова техніка, зручно, комфортно, затишно – ми жили в раю.
Вибуховою хвилею збило черепицю на даху та пошкодило кут будинку
Наш дім був доволі великий – 150 квадратних метрів. Одна тільки кухня була 45 квадратів, яка вміщувала плазмовий телевізор, 2 холодильники, посудомийну машину, усіляку побутову техніку і красиві меблі.
Я дуже люблю готувати, тому саме на кухні проводила багато часу. А ще пізніми вечорами я писала тут картини.
Кімнати просторі, світлі. Усе в них було до ладу – чоловік й електрику сам робив, і будівельні роботи, і меблі.
Три системи опалення в будинку – газове, електричне і твердопаливне – теж його рук справа. У нас ніколи не стирчав жоден цвях чи саморіз. Чоловік Андрій із тих, про кого кажуть «Руки з правильного місця ростуть». А я 5 років працювала у магазині будівельних матеріалів, тому у нас було все, що йому потрібно.
На Новий рік, коли люди ставили одну ялинку, ми ставили дві – площа дозволяла і дитині радість.
Різноманітні скатертини і красивий посуд завжди приємно дивували наших гостей.
Кімната нашого 9-річного школярика Максимка така, що в ній хотілося жити: вчитися, гратися, спати, обіймати батьків, запрошувати друзів.
Добре, коли у чоловіка «золоті руки»
У майстерні не залишилося не тільки скла у вікнах, а й стіни
Подвір'я у нас було красиве і впорядковане. Тротуарна плитка, лавка-гойдалка, альтанка, зроблені чоловіком ексклюзивні мангали – у нього справді «золоті руки». Ми любили зустрічати гостей, збирати велику родину докупи і разом проводити час. Ми між собою дуже дружні. Крім спільних застіль, вирішували і побутові проблеми. Наприклад, телефонує брат Льоша чоловіку і просить допомогти із розеткою, але телефоном. Відеозв'язок і бажання допомогти рідні швидко вирішували поставлені завдання.
Гараж чоловіка – як окремий будинок. Там, окрім машини, усі інструменти – від найменшого до найбільшого, бо він займався ремонтами. І усе це було красиво і ладно розкладено – Андрій знав місце кожній речі.
Наш зруйнований рай
Зараз те, що залишилося від нашого будинку, виглядає жалюгідно. Це підтверджують відео та фото, які нам надіслали звідти. Усі наші зусилля створити свій рай на землі розтоптали російські чоботи і російська зброя.
Ворота посікли осколки
У перевернутому розграбованому будинку посеред залу стояла недоїдена банка тушонки з російським сухпаєм – зеленим із зіркою. За словами сусідів, до нашого будинку орки тричі підганяли машину, щоб забрати награбоване, бо в руках усе нажите було винести нереально: побутова техніка, три «плазми», дорогі матраци, одяг, дитячі ігри та іграшки, запаси продуктів та засобів гігієни тощо.
Дивлюся відео і відчуваю той затхлий запах від орківської недоїденої тушонки у мене посеред кімнати. Це викликає приступ нудоти. Неначе в повітря хтось долив отрути.
Гараж чоловіка теж розграбований. Моя машина стала здобиччю російських мародерів.
Розграбували усе, що ми надбали протягом свого життя.
Ми залишилися без нічого.
Снаряд потрапив у гараж і в нашу із чоловіком спальню.
Відбудуємо, як усі будемо живі
Якби мені рік тому сказали, що я опинюся в старій хатинці з мінімальними умовами для життя, я б не повірила. Прийняти ванну, яка для мене була щоденним задоволенням, стало недосяжною мрією. Ми тулимося у двох маленьких кімнатах орендованого житла у селі Горохуватка на Київщині. Мені шкода, що там, у минулому житті, ми залишили усі речі, які надбали. Я ніколи не носила чужого одягу чи речей із секонд-хенду. Тепер я ношу чужу куртку – надіслала мамина знайома із Запоріжжя. Як залишали дім, не брали ніяких речей, окрім ковдр, з якими сиділи в підвалі, та аптечки з медикаментами.
Мені шкода усього, у що ми вкладали із чоловіком свої вміння і душу, усе те, з чим росла наша дитина.
Нам вдалося найголовніше – вижити. Молимо Бога, щоб наша велика родина возз'єдналася. Для цього треба звільнити з полону мого брата – Олексія Маслака, та дочекатися з війни вітчима, який захищає країну з 2014 року у складі 56 бригади Збройних Сил України. З ними нам вистачить сил і натхнення побудувати нове життя.
