Учитель історії Петро Ляшенко ось вже як 6 років на пенсії. Однак, як зізнається педагог, він не нудьгує: працює по господарству, продовжує писати та видавати книги про відомого актора Василя Дашенка, вести активну громадську діяльність.
«Мені не байдуже»
У той день, коли ми зустрілися із Петром Дмитровичем, стало відомо, що Кагарлицька міська рада перейменувала вулицю Павлова на вулицю Віталія Філоненка – кагарличанина, старшого лейтенанта патрульної поліції, який загинув 26 лютого 2022 року на КПП у Києві.
Петро Ляшенко – один із активних ініціаторів цього перейменування – зізнався, що, спілкуючись із кагарличанами, він не сумнівався, що це неодмінно станеться. Були й інші варіанти назви вулиці. Втім, на думку вчителя, депутати ухвалили єдине правильне рішення, дослухалися до думки кагарличан. Петро Дмитрович розповідає, що коли він збирав відповідні підписи від жителів вулиці, знаходилися й такі, хто запитував: «Навіщо це тобі? Чи без тебе не розберуться?»
Але він рук не опускав, заходив до іншого будинку і переконував господарів, наводив власні аргументи, і якщо люди погоджувалися, вважав, що ще один крок до справедливості зроблено.
- Мені – не байдуже те, як би перейменували на сесії міської ради вулицю Павлова, - розповідає Петро Ляшенко. – Адже Віталій Філоненко був одним із моїх учнів, коли я працював у міській школі №2 імені Василя Дашенка. Тож звістка про його смерть на бойовому посту стала просто шоком для мене. І хіба я міг стояти осторонь, коли розпочалося обговорення про перейменування вулиці Павлова?! Оскільки я мешкаю неподалік, то вважав за свій моральний обов’язок поспілкуватися з людьми, які живуть на цій вулиці, і, дивлячись їм в очі, переконатися, що вони теж поділяють мою думку.
Своєї мети досягнув
Народився Петро Ляшенко 12 липня 1953 року у селянській сім’ї Дмитра Михайловича та Ганни Кирилівни у селі Жовтневе – нині Зелений Яр. Тут, на Кагарличчині, і пройшли роки його дитинства та юності. Спочатку юнак мріяв стати лікарем, але згодом, вже після служби в армії, твердо вирішив бути учителем історії. І своєї мети досягнув. Каже, що професію обирав серцем.
Про роботу в школі Петро Дмитрович розповідає з легкістю та з такими деталями, ніби він говорить про вчорашні події, а не десятирічної давнини.
- Розумієте, - наголошує учитель, - коли людина досягає пенсійного віку, то головне – вчасно піти з роботи, як би ти її не любив і як би ти до неї не був прив’язаний. Я у цьому абсолютно переконаний. Мені здається, що я пішов вчасно. Пам’ятаю свій перший день на пенсії. Йду додому через парк, присів перепочити, і аж раптом у мене відкрилися очі на всю цю красу – зелені дерева, спів птахів. Не те, що б я раніше цього не помічав за буденними клопотами, просто в той день це все відкрилося для мене по-новому і вже якось по-іншому гріло мою душу.
А пропрацював Петро Ляшенко у другій школі 36 років. Його й досі люблять і пам’ятають учні. Дехто з них стали його колегами, як, приміром, нинішні вчителі історії школи.
Петро Ляшенко разом із учнями 8 класу Кагарлицької школи №2 ім. В.Дашенка, 1988 рік
- Я наполегливо вступав до інституту, прагнув бути істориком, адже розумів, що саме в історії наше духовне коріння, - розповідає Петро Дмитрович. - До навчання працював вантажником у Кагарлицькому громхарчі, різноробочим на Кагарлицькому цукрозаводі, робітником у гальванічному цеху Київського заводу автоматики імені Г.Петровського. Після закінчення педінституту у 1980 році відразу ж за направленням приїхав працювати в школу №2. Сам я із села Жовтневе, тож бути вчителем однієї з кагарлицьких шкіл для мене було за щастя. У перші роки роботи мені допомагали колеги, а згодом вже і я ділився власним досвідом із більш молодшими педагогами…
Петро Дмитрович завжди тепло говорить про усіх своїх учнів, зокрема, про школярів, у яких він був класним керівником. Особливо ж – про другий випуск, 1990 року. У ті часи молодий учитель разом зі своїми учнями під час канікул об’їздив ледь не пів Радянського Союзу.
Він не боявся відповідальності, завжди прислухався до дітей – і за це учні йому відповідали взаємністю.
– Неможливо розповісти все про цю роботу, – зазначає педагог. – Вона була важкою, і водночас захопливою, займала багато часу. На мою думку, для учителів важливо обмінюватися досвідом, постійно вдосконалюватися. Працюючи з учнями, слід розвивати особистість дитини, допомагати їй, жодним чином не принижувати, намагатися заохочувати, навчати мислити та викладати думки.
Мої випускники стали хорошими людьми. І не обов’язково їм бути професорами, політиками, лікарями, хоча дехто з них і обіймає керівні посади в різних сферах діяльності, головне – вони стали порядними людьми. Мені приємно їх бачити, чути про них гарні відгуки, про те, як вони просуваються вгору кар’єрними сходами, утверджуються в житті.
«Дашенко – наша гордість»
Петро Ляшенко, працюючи у школі №2, зробив суттєвий внесок у розширення експозицій шкільного музею. Особлива його гордість – зібраний матеріал про кагарличанина, народного артиста УРСР Василя Дашенка.
– Василь Павлович Дашенко – мій далекий родич, – розповідає Петро Дмитрович. – Можливо, тому у нас із ним склалися такі близькі стосунки. Він був радий мене бачити у будь-який час.
Коли я навчався у Київському педінституті, наші зустрічі були частішими, я намагався відвідувати усі вистави за його участю у столичному театрі імені Івана Франка.
Петро Ляшенко завжди з великим запалом розповідає про свого родича та земляка Василя Дашенка
Як зізнається Петро Дмитрович, особливо йому запам’ятався ювілейний авторський вечір Василя Дашенка у 1976 році. Тоді знаному акторові виповнилося 60 років. Василь Павлович запросив на вечір не лише Петра Ляшенка, а й усіх його одногрупників.
– Це було незабутньо, – розповідає Петро Дмитрович. – І гра на сцені, і те, як Василя Павловича віншували з нагоди ювілею. Я в той час невимовно пишався своїм родичем і земляком. Тоді ж я твердо вирішив, що мій святий обов’язок – зберегти пам’ять про цього талановитого актора. Я радий, що на моєму життєвому шляху і були, і нині є однодумці, які допомагали у перейменуванні школи №2 на честь відомого актора, в увіковічненні його іменем однієї з вулиць Кагарлика, у виданні книг та газетних публікацій про нього. Адже Дашенко – наша гордість.
За ініціативи Петра Ляшенка у Кагарлику започатковане щорічне вручення премії імені Василя Дашенка, яку за особливі успіхи в навчанні та активність у суспільному житті міста отримують кращі учні навчальних закладів. Однією з важливих подій в історії школи стало відкриття пам’ятної дошки на честь видатного земляка Василя Дашенка.
Петро Дмитрович розповідає, що у послужному списку актора – понад сто ролей у театрі й кіно. Але одна – заповітна, якою він гордився, – роль лейтенанта Миколи Мельникова у кінофільмі «Винищувачі» Едуарда Пенцліна (1939 року), адже вона стала його першим кроком до одержання звання народного. Саме ця роль принесла Дашенку велику популярність. Під впливом кінофільму «Винищувачі» багато юнаків стали льотчиками.
Загалом Петро Ляшенко – автор понад 50 публікацій на історичну тематику, зокрема, 20 про народного артиста Василя Дашенка. Написав історію рідної школи села Зелений Яр, із друку вийшло три видання його книги «Пам’ять серця» - як за власний кошт автора, так і за кошти меценатів. У «Пам’яті серця» зібрано багато спогадів про талановитого актора, біографічні дані Василя Дашенка, методичні рекомендації для вчителів історії щодо виховання в учнів 9-11 класів духовності та патріотизму на прикладі життя і творчості народного артиста.
Книга «Пам’ять серця» є у багатьох знаних акторів театру Івана Франка.
Петро Ляшенко з особливою гордістю зберігає в себе відгук про книгу відомої народної артистки УРСР, першої очільниці Міністерства культури України Лариси Хоролець.
– Для мене її теплі слова про «Пам’ять серця» – найвища нагорода в житті, – зізнається Петро Ляшенко. – Адже всі відзнаки, які я маю - і грамоти, і подяки - це все буденне. А визнання роботи від такої людини як вона - це найцінніше.
Упродовж 30 років разом зі своїми учнями Петро Дмитрович доглядав могилу одного з визволителів Кагарлика - лейтенанта Ізотова.
У власному архіві Петра Ляшенка – цілий музей: і публікації про акторську діяльність Василя Дашенка, і копії листів актора до друзів, і аудіозаписи радіопередач про народного артиста, і архівні фотознімки рідного краю.
Петро Дмитрович і сьогодні проводить багато часу в пошуках архівних документів, вірячи і сподіваючись у те, що його праця – не марна і нащадки з вдячністю та користю для себе використовуватимуть зібрані ним історичні знахідки, пов’язані з людськими долями, а отже, і з долею рідної йому Кагарличчини.
