Коли потрапляєш до садиби Андрія Степановича Кухарського, перше, що впадає в вічі, — величезний, по-господарськи оброблений садок, де росте понад 500 дерев, та дбайливо доглянутий виноградник. Ні, тут мешкає не дачник, з головою занурений у процес вирощування для продажу сортових яблук, груш чи персиків, і не професор-селекціонер, котрий трудиться над відкриттям нових видів фруктів. Господар цієї садиби - полковник у відставці, котрий все своє свідоме життя присвятив армії, космосу, і який впродовж останніх 20 років мешкає на своїй малій батьківщині — у селі Балико-Щучинка.
Майбутній полковник у свої 18 років й гадати не міг, що стане військовим і як навчався у школі, і по її закінченні. У березні, коли випускники вже починали готуватися до іспитів, десятикласника Андрія Кухарського разом з однолітками викликали на комісію до Ржищівського військкомату.
- Тоді мені вперше і запропонували навчання у військовому училищі, - розповідає Андрій Степанович. - Я відмовився. Якщо говорити відверто - побоявся. А для багатьох моїх друзів це була мрія. Для декого вона так і стала нездійсненною.
Служба в армії проходила успішно. Спочатку - Школа молодших авіаспеціалістів, радіотехнічний батальйон. В обов’язки солдата входило забезпечення літака, в разі потреби, “сліпої” посадки на відстані трьох кілометрів від аеродрому. По цьому - навчання у Муромському училищі зв’язку. Після його закінчення - служба за направленням.
У РАКЕТНИХ ВІЙСЬКАХ
Спочатку у Калінінграді, згодом у Волоковінську проходила служба молодого лейтенанта.
Саме в Білорусії і відбувалося становлення його як офіцера, перше призначення - командиром телефонно-телеграфного взводу. У розпорядженні Андрія Кухарського було 45 осіб. Польові телефони, комутатори, радіостанція, комплект апаратури ЗАС (з якою працювати могли лише офіцери, що мають першу форму допуску з документами особливої важливості) — ось і все, що мав у своєму розпорядженні взвод. А завдання ставилися нелегкі, приміром, впродовж двох діб встановити телеграфний зв’язок і підключити ЗАС до населеного пункту, який розміщувався на 15-кілометровій відстані. Вийти на вузол зв’язку, встановити апаратуру ущільнення, відібрати зв’язок і вийти вже по нових каналах на дивізію.
На початку 1962 року начальник зв’язку викликав до себе Кухарського і сказав: “Андрію, якщо твій взвод стане відмінним, я рекомендуватиму тебе на навчання в академію”. Так і сталося. Тож вже невдовзі Андрій разом з іншими 17-ма лейтенантами відбув до Харкова. Тиждень іспитів — і він студент військового вузу.
КРАЇНА ОСВОЮЄ КОСМОС
Першим місцем роботи для випускника став Євпаторійський командно-вимірювальний комплекс, який входив до складу Головного управління космічного зв’язку.
- Якби не дружина, можливо б, обрав і не Євпаторію, - посміхається полковник. - Адже мені пропонували на вибір три місця: дві майорські посади - північний полігон і Казанська школа з підготовки спеціалістів та одна капітанська — старшим інженером в Євпаторію.
Порадившись, вирішили ризикнути і поїхати працювати в новому, мало ще зрозумілому для багатьох військових, напрямку.
Для людей вершиною технічних досягнень завжди вважався виключно сам політ космічного апарату, ракети, супутника або орбітальної станції. Запуски космічних апаратів ніби-то відбувалися самі по собі, а хто цим займався, хто керував апаратами в космосі, все знаходилося в рамках засекреченості. Тоді мало хто знав, що Центр управління польотами, про який говорилося так багато, активно функціонував з 1967 по 1975 роки саме в Євпаторії, всі вважали, що управління космічними об'єктами велося з Підмосков'я. З берегів Криму вівся зв'язок з усіма космонавтами, які знаходилися на орбіті. У перші роки технічне оснащення Центру управління польотами (ЦУП), порівняно з нинішнім часом, було примітивним. Ухвалювати будь-які рішення при виникненні неординарних ситуацій було дуже складно. Фахівці ЦУПу і Центру космічної телекомунікації тоді підняли питання про автоматизацію процесу управління, про впровадження обчислювальної техніки і розробку програм математичного забезпечення для обробки інформації. З появою обчислювальних машин другого покоління ЦУП був укомплектований за повною програмою. При цьому все робилося вперше: розроблялися нові методики програмного забезпечення, принципи управління космічними кораблями. У цих роботах фахівці Центру брали участь спільно з представниками різних КБ, НДІ і військових заводів. Для забезпечення успішної роботи, були створені центральний вузол зв'язку і інформаційно-обчислювальний центр. Саме тут і розпочав свою службу після вузу Андрій Кухарський.
З того часу і до 1983 року Андрій Степанович забезпечував обслуговування польотів космічної техніки, займав посади від інженера відділення до начальника інформаційно-обчислювального центру.
ЄВПАТОРІЯ-МОСКВА-ЄНІСЕЙСЬК-ЄВПАТОРІЯ
З сумом згадує він одне з перших своїх завдань на новому робочому місці - забезпечення роботи з запуску космічного корабля “Союз” під командуванням Володимира Комарова. Разом з іншими працівниками ЦУПу, Андрій Кухарський цілу добу тримав космічний зв’язок з командиром корабля. Як тільки “Союз” зайшов у зону посадки, зв’язок із космічним кораблем було передано іншим - тим, хто забезпечував посадку. Як відомо, на семикілометровій висоті не спрацював механізм гальмування космічного апарата, внаслідок чого космонавт загинув. Важко переживали цю трагічну звістку у ЦУПі. Й без того втомлені й невеселі обличчя військових стали ще сумнішими...
За роботою не було видно й Чорного моря. А коли перейшов на службу в Москву, стало ще важче, адже в Євпаторії залишилися дружина з дітьми. Як бути далі — забирати їх до себе чи просити переведення назад: впродовж трьох років (з 1971-го до 1974-го) це питання так і залишалося відкритим. У Москві була перспектива, але не було житла. Тож як тільки з’явилася можливість об’єднати родинне коло, не вагаючись, погодився. І дарма, що для цього потрібно було переїхати в Єнісейськ. Так Андрій Степанович опинився у місті, де колись відбував заслання Йосип Сталін. Робота була цікава — офіцера призначили начальником 5 відділу, що спеціалізувався на обчислювальній техніці та математиці. У підпорядкуванні налічувалося 420 осіб.
У 1982 році, вийшовши в запас у званні полковника, Андрій Кухарський повернувся до свого другого дому — в Євпаторію, де працював у цивільній установі — Інституті космічних досліджень Академії наук СРСР.
НАЗАД - ДОДОМУ
З проголошенням незалежності, в Україні було створено Національний центр управління та випробування космічних засобів Національного космічного агентства України. Фахівців у цій галузі на той час було мало, тож Анатолій Степанович погодився працювати в новій структурі на посаді інженера-конструктора по координації управління космічними апаратами між іноземними експедиціями з нашим наземним комплексом. Довга назва посади. Але саме вона найповніше розкриває завдання, які стояли перед Україною на той час. Саме тоді й знадобилися полковнику Кухарському знання іноземної мови. На вільному німецькому він проводив консультації, наради з європейськими вченими та військовими, яких поєднувало освоєння дальнього космосу.
Справжньою гордістю була на той час і нині є унікальна антена, зі скромною назвою “РТ-70”.
Радар РТ-70
- Ця антена, - говорить Андрій Степанович, - неоціненне наше надбання. Будували РТ-70 всім Союзом протягом п'яти років – з 1973 по 1978 рік. Висота радіоастрономічного телескопа становить 86,36 метра, діаметр дзеркала антени - 70 метрів – майже як футбольне поле! При цьому антена повноповоротна, а вага її рухливої частини більше п'яти тисяч тонн. Дивно, але точність наведення такої антени – 10 кутових секунд, тобто менше міліметра.
Полковник Кухарський з ностальгією показує фотографії та листівки з зображенням цієї антени, яка, дійсно, вражає своїми габаритами. Він запевняє, що сьогодні РТ-70 є вкрай необхідною для розвитку космонавтики. Адже на Земній орбіті вже стільки сміття літає, що для запуску космічних апаратів потрібно шукати вільне "вікно". Тож за допомогою РТ-70 і визначають, куди можна "вішати" супутник, а куди не можна через небезпеку зіткнення з космічним сміттям. Проте, це лише одне із її численних призначень. Працюють з нею в тому числі і ті люди, які були учнями полковника Кухарського...
У Балико-Щучинці Андрій Степанович не нудьгує. Говорить, що на батьківській землі й здоров’я міцніше. І, незважаючи на перенесені два інсульти, полковник тримається бадьоро, по-військовому, якщо відпочиває, то активно. Риболовля, садівництво, виноградарство — ось неповний перелік захоплень полковника у відставці. Він - скромна та щира людина. За його плечима — величезний багаж знань. Нагороджений урядовими відзнаками, орденом Червоної Зірки за освоєння новітньої техніки та виконання бойових завдань (1967 р.), 12 медалями. Охоче розповідає він про свої знайомства та роботу з відомими космонавтами: Юрієм Гагаріним, Германом Титовим, Павлом Поповичем та багатьма іншими людьми, імена яких навіки вкарбовані у всесвітню історію космосу.
Він гордиться тим, що син та внук пішли його шляхом — стали військовими. А ще він щиро сподівається на те, що Україна стане сильною країною, а любов до Батьківщини стане невід’ємною частинкою душі кожного, передусім, військового.
