Цього тижня своє професійне свято відзначили рятівники. Наша бесіда – з начальником Кагарлицького районного сектору ГУ ДСНС України у Київській області майором служби цивільного захисту Олегом КУДРИКОМ.
Легкий і приємний у спілкуванні, Олег Васильович розповів, ким гордиться у своєму колективі, чому на викликах працює разом зі своїми підлеглими, про найстрашніше у роботі рятувальника, що відчуває людина сам на сам із снарядом у 2-метровій ямі, і які гріхи дитинства спокутує по сьогодні.
СВОЇМ КОЛЕКТИВОМ Я, БЕЗУМОВНО, ГОРДЖУСЯ
Це – чудові люди, професіонали своєї справи. Із старших особливо хочу виділити Станіслава Вашеку, Юрія Івченка, Володимира Ільєнка, Віктора Сапігу; серед молоді – Олександра Дерев’янка, Віталія Шпичку, Євгена Савченка.
А також диспетчерів: Людмилу Кравчук, Валентину Сапігу, Світлану П’ятенко, Аллу Сікан. Наш диспетчерський склад працює на своїх місцях більше 20 років. Це вони першими приймають сповіщення про пожежу і скеровують пожежний підрозділ. На жаль, саме їм доводиться вислуховувати неабиякий лексикон нашого населення, часто ненормованої лексики людей на емоціях, адже саме диспетчери – «перші вуха», які сприймають інформацію. Незаслужено у їх бік ллється негатив і нецензурщина від людей, і це дуже важко сприймається. У нас стоять реєстратори мовлення, і ми маємо записи, то я вам скажу, що не кожен таке і витримає…
Часто людині диспетчер пояснює, що за викликом машина вже виїхала, просять розбірливо сказати адресу, номер телефону, щоб зв’язатися у разі потреби, а у відповідь невдоволення. А ще, наприклад, викликають із віддаленого села. Машина їде. Але у неї також свої технічні обмеження до якоїсь швидкості, вона не може їхати, як іномарка, особливо, коли важкі погодні умови. І до диспетчера кожні 2 хвилини дзвінки: «Де машина??? І я тобі те, і ти така, і ти сяка…»
Роботи підрозділ виконує дуже багато з попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій (пожеж, аварій тощо) й уникнення їх наслідків. Основну роботу із запобігання виникнення надзвичайних ситуацій (пожеж) на об’єктах району виконує Кагарлицький районний сектор, а саме інспекція державного пожежного нагляду. Очолює її головний інспектор Максим Гапоненко, також є провідний інспектор Сергій Онищенко і провідний фахівець цивільного захисту Олександр Раснюк.
Якщо інспектори в нас займаються перевіркою і дотриманням протипожежної техногенної безпеки на об’єктах різних форм власності, які знаходяться на території району, то на провідного фахівця цивільного захисту покладені задачі з перевірки стану та готовності найпростіших укриттів, сховищ, протирадіаційних укриттів, які є на території району, для того, щоб їх підтримувати у належному стані, він дає інформацію керівникам району для того, щоб вчасно вживати заходів для виправлення якихось недоліків, також проводить комплексні тренування (на об’єктах, де створені добровільні пожежні дружини, працює персонал, з яким проходять заняття по діях при виникненні загорання, пожежі та ін.).
Багато уваги приділяємо роботі з підростаючим поколінням: проводимо заняття в школах, екскурсії у нас в підрозділі, роз’яснювальні бесіди з тими, хто любить лазити по недобудовах. Постійно проводимо відпрацювання населених пунктів. Там у першу чергу звертаємо увагу на людей, які опинилися у важких життєвих умовах, багатодітних сім’ях, одиноких престарілих, людей, які ведуть нездоровий спосіб життя. Ця робота проводиться у тісній співпраці із головами сільрад. Зазвичай, це бесіди про дотримання правил пожежної безпеки з безпечної експлуатації пічного опалення, газового обладнання і т.д.
НАВЧАЛЬНИЙ РІК, ЯК І В ШКОЛЯРІВ, У НАС РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ 1 ВЕРЕСНЯ
Дядьки у нас приходять не тільки на пожежу їздити, а й на навчальний процес. Є розклад, ведуться журнали, кожен веде свій конспект, постійно з людьми проводяться заняття із спеціальної підготовки, фізичної, спеціальної фізичної. Усе це для того, щоб люди не втрачали своїх професійних навичок, а навпаки, щоб удосконалювались.
Зауважу, що не тільки 19 державна пожежно-рятувальна частина м.Кагарлик здійснює охорону населених пунктів Кагарлицького району, а й 20 пожежно-рятувальна частина, яка знаходиться в м.Ржищів. У зв’язку з утворенням громад це нічого не змінило, ця частина підпорядковується Кагарлицькому районному сектору, вона входить у Кагарлицький районний гарнізон служби цивільного захисту. З Ржищева підрозділ також виїжджає на пожежі в Кагарлицький район, Кагарлик відповідно їде на допомогу до ржищівської громади. Ми часто надаємо допомогу й іншим районам, це називається «плани взаємодії». Далеко ходити не будемо: сьогодні 4 чоловіки працює на гасінні торфяників у Обухівському районі, вчора виїжджали на пожежному автомобілі на гасіння, паралельно в цей час «20-та частина Ржищева» виїхала на гасіння лісової пожежі в село Плюти Обухівського району. Їздили в Миронівку, коли горіла меблева фабрика, кілька разів залучалися в Рокитнянський район. План взаємодії працює – ми «перекриваємо» і виручаємо один одного.
СПАЛЮВАННЯ ТРАВИ СЬОГОДНІ – ВКРАЙ НЕГАТИВНЕ ЯВИЩЕ
І його ми не можемо подолати у головах людей. І ніяк не можна переконати громадян, що такі явища – і загроза пожежею, і отруєне повітря. Не раз я спілкувався з людьми на цю тему. А мені закидають: «А Ви спалюєте сміття з городу?!» Кажу: «Ні, я його закопую». А мені знову ж: «А Ви уявіть, бабуся одинока, старенька викопала картоплю, і куди їй сміття дівати?»
Тоді розмову повертаю так: «Давайте повернемо ситуацію по-іншому. Ця одинока престаріла бабуся – Ваша сусідка. Ви поїхали у відпустку на море, приїжджаєте додому – нема сарая чи хати, згоріли. Тому що бабуся бур’ян спалювала. Був вітерець і старенька не розрахувала власні сили». Був випадок, коли бабуся палила траву. Вітер піддав своєї участі в цьому і в одному з господарств згоріло 650 м2 соломи в тюках. Керівник господарства усвідомив усю небезпеку, надав нам на допомогу ще машину з цистерною води, щоб ми могли не їздити заправлятись, а використовувати ту воду. Уявіть, поряд – тюки соломи і будівля, в якій зберігається зерно. Тож люди палять, але не розраховують свої сили, не думають, до чого це може призвести. І чому ми не задумуємося над тим, чого хворіють наші діти? Я колись спеціально возив із собою в машині роздруковану інформацію про те, скільки всього викидається в атмосферу при спалюванні. Роздавав людям для ознайомлення, щоб задумалися. Але навіть інформацію для ознайомлення деякі люди сприймають негативно і агресивно до цього ставляться. Їжджу часто через Шубівку, Землянку. Їду, дивлюся – людина палить сміття. Зупиняюся. Кажу: «Почитайте, будь ласка, от Ви палите, скільки всього викидається в атмосферу…» Одна людина візьме, подивиться: «Так, але ж все життя палимо, батьки наші палили, та й я палю…» А було й таке: «На тобі 100 гривень, не компосуй мені мізки, їдь звідси». Ще є такі, що ледь не накидаються, мовляв, що ти тут прийшов, твоя машина більше викидає, ніж те, що я спалюю. Багато такого агресивного ставлення від людей. На пожежах також люди в емоціях: є такі, що адекватно реагують, а є дуже багато агресії.
ЩО НАЙСТРАШНІШЕ В РОБОТІ?
Колись генерал-лейтенант, начальник штабу інженерних військ Іван Язовських, покійний вже, проводив збори з молодими лейтенантами-випускниками. Він запитував: «Що найважче в армії?» Всі вигукують: «Наряди, не спати…» А він: « Найважче в армії – навчитися підпорядковуватися, щоб ти міг усвідомити, що це – підлеглий, а це – начальник. Це дуже важко». А тоді питав: «А що найстрашніше?» Хтось каже: «Війна…» А він: «Найстрашніше – це везти свого підлеглого його матері, неживого». До цих пір я з цим погоджуюсь. Що б не було, яка б машина не зламалася, буває, машини й згорають на тих самих торфах, все можна відремонтувати, відновити, а людину втратити – це вже все.
У СВОЇЙ ПРОФЕСІЇ СПОКУТУЮ ГРІХИ ДИТИНСТВА.
Народився я і жив у Кам’янець-Подільському. Батьки працювали у військовій частині, хоч і цивільними (жили у військовому містечку). У мене з дитинства була величезна тяга до вогню. Щось підпалювати, утворювати вогнища, робити усілякі стрількобахи – це було моє. В дворі, в підвалі у мене, малого, кругом були нички сірників. Я не боявся, що хтось знайде, бо резерва в мене було – йолки-палки! Вогнища розводити, пекти картоплю – це було моєю сутністю. Я приходив додому з вулиці, а батько казав: «О! Копчений прийшов!» Батько мене виховував строго, получав я дебело, але ніхто ні на кого зла не тримав. Луплений був не раз. Бувало, коли знав, що отримаю на горіхи, 2-3 штанів натягую, щоб не так боліло і пом’якшити дію батькового виховання. У дитинстві я немало військових пожежних потренував своїми витівками – то там підпалю, то там. А військові їздять і гасять. Згодом прийняв рішення стати військовим. Але в мене була умова: вчитимусь я не вдома, в рідному місці, а кудись поїду подалі. В Києві, в Інституті управління і зв’язку повчився 2 роки, перевівся до Кам’янець-Подільського військового інженерного інституту. По його закінченні потрапив за розподілом служити в Ольшаницю. А там командир пожежного підрозділу пішов у відпустку і мене покликали туди. Я побув там місяць, виїхав на пару пожеж з тими солдатами, і вертатися я вже нікуди не захотів. І там влучно сказали: «Кудрик ось спокутує гріхи дитинства: в дитинстві палив, а зараз їздить тушить».
ВИПАДКИ, ЯКІ ПАМ’ЯТАЮ ВСЕ ЖИТТЯ?
Більше я пам’ятаю моментів з розмінування – там ти спокійний, розмірений та сконцентрований. Снаряд кілограмів 100 з лишнім, німецький. Ти там його починаєш діставати, і розумієш: у нього, крім головного підривача, який попереду, є ще один – в донній частині. І ти сидиш там, в цій ямі діаметром 2 метри, з цим снарядом, і розумієш: як він рвоне – можна буде щось зрозуміти тільки по шматках одягу. Там кілограмів з 80 тротилу, в такому об’ємі тебе просто розмаже по цій землі. Ось такі моменти були. А пожежна робота – вона вся у швидкому темпі, нема коли задумуватися, рішення приймаємо на інтуїтивному рівні. Мої колеги з інших районів закидали мені: «Ти що, пацан, що бігаєш по пожежах?» Але я все одно з підрозділом виїжджаю на них і вимагаю цього і в начальників частин. Бо якщо начальник частини не буде їздити на пожежі, як і я, ми будемо тупіти у своїй спеціальності. От що я тут в кабінеті? Я втрачатиму уміння й навички, запах диму і той будеш забувати!
