«Не міг дозволити собі відсиджуватися, коли всі друзі і брати воюють», - говорить 25-річний розвідник-штурмовик, наш земляк із Горохуватки, що на Кагарличчині, Назар Янголь із позивним «Хрест», закоханий в автомобілі й мотоцикли.
«Не міг дозволити собі відсиджуватися, коли друзі воюють»
До повномасштабної війни Назар навчався в Києві автомобільній справі, але працював монтажником-висотником й успішно будував сцени по всій Україні.
«Коли почалася повномасштабна війна у 2022 році, я перебував у Монако. У липні повернувся в Україну і через 2 дні пішов у Добровольчий спецпідрозділ «Сонечко» Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Згодом перейшов до іншого спецпідрозділу, - розповідає Назар. – Усі мої друзі, однокласники, брати – хто сам пішов, кого мобілізували – усі воюють. Я попрямував у розвідку. Не міг дозволити собі відсиджуватися, поки друзі воюють. Строкову службу я не проходив. Але зараз я військовий, який проходить реабілітацію після поранення».
«Втрати – це друзі і побратими, які загинули»
- Спочатку ми вчилися. Фізична підготовка – складність, з якою я зіткнувся і яка неабияк виснажувала. Ми готувалися так, що за 2 місяці я схуд на 20 кілограмів, - продовжує Назар.
А потім додає, що твоя вага – це не втрата. Втрата – це побратими, дорогі тобі люди, які загинули. Один із найкращих його друзів – Іван Титякин. А ще – безвісти зниклий двоюрідний брат Богдан Блинда з Іванівки.
Війна має закінчитися нашою Перемогою, вірить Назар. Але по факту, каже, ми її вже давно програли. «І це люди, яких ми втратили, - уточнює молодий чоловік. - А так, як працюють і «мотивують» нинішні ТЦК, то люди давно опустили руки. І самому зараз інколи соромно одягнути форму, щоб не сприйняли тебе за цих «героїв». Люди дивляться скоса. Я їжджу зараз на військовому бусі і часто лювлю на собі недовірливі погляди, бо перехожі сприймають тебе за ТЦК, і це нервує».
Шолом, який врятував життя
- Це було у цьому році, 2025-му. Ми тоді працювали у Покровську. Перед нами була задача штурмонути ворожий бліндаж і посадити туди нашу піхоту, - розповідає Назар. - Ми заїхали, вийшли на комунікацію із суміжниками. Працювали двома групами. Коли почати пересуватися, підходячи до бліндажа, на нас відкрили артилерійський вогонь. Друга чи третя міна найпершого поранила мене, прошила бочину.
Поки мене евакуювали, хлопців почали «розбирати» із дронів, далі артилерія. Я скинув із себе «броню», щоб мені перемотали бічну частину тулуба.
На рахунок шолома - у мене навіть якесь передчуття було, що не потрібно його знімати. Мій побратим каже: «Знімай і каску!». Я відповів: «Ні, каску я залишу». Мені перемотали бік тіла. І тут міна, яка одного побратима одразу вбиває і виносить мізки назовні, другому ранить дві руки, а мені залітає в руку і прилітає в голову! Уламок пробив кевлар і застряг у потилиці.
Із завдання вийшло живих 9 із 10, і майже всі «300».
- Поки що лікарі не планують витягувати з голови уламок, він не заважає, правда, інколи нагадує про себе – час від часу чухається.
«Я відразу втратив зір, - згадує Назар. - З відчуттів пам’ятаю, що в мене була мокра нога, руку не відчував взагалі. Другою рукою я наклав собі турнікет, як міг. Добре не затягнув, бо сили не було. Попросив побратима дотягнути, а в нього самого дві руки поранені. Тому накладав йому турнікет наосліп я. Це було на світанку.
Поступово почав повертатися зір, до цього ж – все, як в тумані. Побратиму я не зміг дотягнути турнікет так як треба, він пішов на другу точку до суміжників, які допомогли і йому, і мені. Потім почалася евакуація тих, хто далі.
До нас перетягнули ще одного побратима, у якого були дуже посічені ноги. Я ще намагався його витягувати із суміжником. Але не виходило, в мене було дуже мало сил.
Завдання вдалося виконати на другий день – наша група почала, а друга завершила роботу.
Поранення в бічну частину тулуба, руку і потилицю, з десяток контузій підірвали здоров’я, та не зламали дух молодого українського воїна. Його плани перспективні і життєствердні.
На фронті допомагає вижити підготовка
- У мене бувають «чуйки», що зараз хапонемо. Так і відбувається, - акцентує Назар.
Хлопцеві зачепило голову, та череп не пробило – шолом виконав свою функцію, врятував. Кевлар став тією «сорочкою, в якій народжуються».
«Мене інколи запитують, чи не шкода мені було віддати шолом до музею, який врятував мені життя. Я відповідаю: ні, він вже відпрацьований. Я зайшов із ним на завдання, з ним і вийшов. Мабуть, хтось дуже молився за мене».
Назар каже, що ніколи не попереджає рідних про те, що йде на завдання – їм, на його думку, це знати не потрібно.
На фронті завжди допомагала вижити підготовка, розповідає воїн. Тому саме їй, на переконання Назара, треба віддавати усі сили, вчитися і тренуватися. У його підрозділі немає мобілізованих, усі добровольці, тому до служби ставилися особливо відповідально, підкреслює військовослужбовець.
Побут на фронті
- Ми жили в підвалах. Я в штурмовій групі. Задача – зайти зробити свою роботу і вийти, максимум ще одну-дві доби потримати позицію. Це моя робота, - ділиться тонкощами своєї служби мій співбесідник. - Я не засуджую тих, хто боїться, не йде воювати, ігнорує, ховається – це вибір кожного. Всі бояться, і це нормально. Хтось боїться більше, хтось менше. Але бояться абсолютно всі.
На війні я до кінця. Підписав уже другий контракт.
Зараз намагаюся максимально відновитися, щоб повернутися у штурмову групу. Мені вже дали медичний висновок обмежено придатного. Але я все одно хочу максимально відновитися, щоб спробувати далі йти в штурми. Хочу далі працювати.
Ми, побратими, один одного постійно підтримуємо, особливо коли є особлива потреба.
Географія моїх побратимів широка: хтось із Київщини, хтось із Донбасу, хтось із Криму… Молодих багато. За 40 років – немає. У нас молоді підготовлені люди. Характер – це головне для нас.
Позивний «Хрест» - через татуювання на шиї. Вирішив колись собі набити, навіть не пам’ятаю чому такі сюжети.
Мені сказали вибирати собі позивний. І я розумів, що треба швидше вибирати самому, бо зараз те, що вибере хтось, мені не сподобається.
Реабілітація й життєві сенси
Зараз я повністю отримую зарплату, отримав виплати з поранення. Щодня їжджу до Київського реабілітаційного центру на процедури з відновлення руки.
По завершенні війни хочу залишитися військовим. Я служу у спецпідрозділі, там можна працювати і за кордоном. Військова справа стала моїм життям.
Покровськ, Горлівка, Харків, на Луганщині допомагали 3-й штурмовій тримати позиції, Торецьк – місця, де працювали ми з побратимами, і я цим горджуся.
Найважче доводилося тримати ділянки фронту на Донбасі. Хоча всюди тяжко.
Нагорода від Президента «За оборону України», ветерана війни – як знак того, що країну я від ворожої навали рятував, і нам із побратимами вдавалося немало.
Нині молодший сержант Назар Янголь налагоджує своє здоров’я у реабілітаційному центрі, перебуває у цивільному шлюбі і планує повернутися на військову службу.
Історії про дивовижних людей, наших земляків, які поруч, продовжуватиму.
P.S. Користуючись нагодою, дякую за плідну співпрацю колегам по роботі із ветеранами війни та демобілізованими особами: Олександру Мозговому, Анастасії Іванюті, Валентині Циганок, Яні Литвин, Олені Мельник, Яні Сколоті, Оксані Мозговій, Інні Цимбал - за потужну роботу на користь тих, хто тримає чи тримав для нас небо.
