Багато одиноких кагарличан похилого віку пам’ятають, як три роки поспіль, починаючи із 2004 року, їх обслуговувала соціальний працівник-жінка східної зовнішності із колоритним ім’ям Севара.
“Куди ви, Севаро Махмудівно, їдете? Це ж чужина. Люди там інші"
- Ми з чоловіком і сином приїхали із Узбекистану в Кагарлик у 2003 році. Сину тоді було 12, - згадує ті часи Севара Ахмаджонова. - Чому саме сюди? Бо це батьківщина чоловіка.
Севара Махмудівна розповідає, що перший рік не працювала. Адже директор медичного коледжу у місті Янгіюль, де вона викладала філософію і політологію, не віддав їй документів. Казав: “Куди ви, Севаро Махмудівно, їдете? Це ж чужина. Люди там інші. Менталітет інший. Ви не зможете там довго бути. Через рік повернетеся”.
Не провернулася. Рік Севара знайомилася із місцевими життям, звичками, людьми. А тоді пішла влаштовуватися на роботу до районного Управління соціального захисту населення.
Севара Ахмаджонова біля свого першого місця роботи в Кагарлику
- Тут мені дуже допомогла тодішній начальник управляння Марія Гребельник, - розповідає наша героїня. - Я прийшла до Марії Петрівни в пошуках роботи, але вона мені зразу відмовила. Сказала, що вакансій нема. І коли я дуже засмучена пішла до виходу, вона раптом мене погукала і запропонувала працювати соціальним працівником.
Робота була непроста. Тоді я працювала по Кагарлику. Я познайомилася із чудовими людьми - вчителями. Вони мене жаліли, бо я з іншої держави, допомагали, вчили української мови. Казали: “Севаро, ти так смішно розмовляєш”. Але, що я зроблю, я ж приїхала сюди не в 15 років, а майже в 40.
А от коли була атестація і безпосереднього керівника Севари Ахмаджонової Валентину Лисюк запитали, чи є до неї якісь претензії, то та відповіла, що “Севара - це людина, яка не має жодного зауваження”.
“Можливо, це тому, що моя нація дуже поважає людей старшого віку. Тож я жаліла й тих, кого обслуговувала”, - розмірковує Севара.
Сільські школи і Червоний Хрест
Так вона пропрацювала соціальним працівником 3 роки. Тим часом шукала роботу, ближчу до її спеціальності, адже закінчила філософсько-економічний факультет університету. І от у районному відділі освіти Севарі запропонували місце вчителя історії в селі Халча. Вона погодилася. Пройшла курси підвищення кваліфікації. І потроху втягнулася у шкільну роботу.
"Я не скажу, що було легко, - розповідає Севара Махмудівна. - Адже я раніше 17 років працювала із зовсім іншою категорією дітей - студентами.
Для Севари Ахмаджонової Україна стала другою батьківщиною
Мої студенти були багатонаціональні: і німці, і росіяни, і татари, і узбеки. Вони роз’їхалися по світу, але ми з ними й досі листуємося. Приємно, коли вони пишуть, що їм дуже подобалися мої лекції, що я була їхньою найкращою вчителькою. З ними багато їздили по Узбекистану. До нас приїздили делегації із Німеччини і Афганістану. Обмінювалися досвідом.
Вийшло так, що і в Кагарлику я зустріла свою студентку - Жанну Підгорецьку, яка працювала в лікарні. Це була моя перша студентка. Я закінчила університет і мені давали направлення працювти в педінститут, але так склалося, що я обрала роботу в технікумі, і Жанна була серед моїх перших студентів.
Потім Севара працювала вчителем в селі Сущани. З теплотою згадує колегу Наталію Володимирівну Хоменко, яка неодноразово допомагала їй у скрутні моменти. “У нас були дуже добрі стосунки. Та й загалом там був чудовий колектив, - посміхаєтьяс Севара Ахмаджонова. - Якщо в мене й було щось не так у вчительській кар’єрі, то це давало мені можливість усвідомлювати помилки, вчитися, розвиватися і йти вперед”.
Нині Севара Махмудівна викладає географію в Черняхівській школі.
Але був в її житті в Україні ще один “соціальний” епізод: з 2012 року вона очолювала районний осередок Червоного Хреста. Добрим словом згадує ті часи і тодішнього заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань Світлану Муковоз. Вважає її своєю наставницею. “Це жінка із невичерпною енергією, бажанням працювати. Тут вона для мене ідеал”, - розповідає Севара.
Батько - почесний громадянин Узбекистану, аксакал
Янгіюль, де народилася і працювала Севара Ахмаджонова, в перекладі “новий шлях”. Це промислове містечко - 15 заводів і фабрик. Зараз там живе її тато, якому 83 роки.
“Він - почесний громадянин своєї держави, аксакал, - з гордістю каже Севара Махмудівна. - Він і зараз ходить у коледж, їздить у різні інститути і читає там лекції. За фахом він юрист, але загалом має 5 вищих освіт. Кандидат економічних наук. Я також хотіла поступати до аспірантури. І з професором Дежполатовим планували писати кандидатську на тему демократичних цінностей в Узбекистані. Але все ж обрала сімейне життя, а не шлях науковця"
Севара Ахмаджонова вважає своїм покликанням працювати із дітьми. “Можливо, я своєю роботою хоч трохи посіяла в дітях розумного, доброго і вічного”, - каже вона. Жінка лише нещодавно отримала вид на проживання в Україні. Хоче стати громадянкою нашої держави.
“Періодично я відвідую Узбекистан, - розповідає вона. - Побувала там і цього року. Син мен відправив. Каже: “Мамо, в тебе там тато старенький, родичі - поїдь, побудь там більше”. Я поїхала. Думала, що пробуду там ціле літо. Але на власне здивування витримала лише 3 тижні. Мене тягнуло в Україну. Десь я вичитала, що коли людина живе на дві країни, гарно їй тільки в дорозі. Приїжджаю в Україну, мене тягне додому. Там тато, там сестра, родичі. Там моя кров. А коли приїжджаю в Узбекистан, то сумую за Україною. Та й так дивно склалося, що свого часу мого дідуся направляли до Узина, що поруч із Кагарликом. Це було ще у часи, коли йшло розкуркулення. Але дідусь захворів, потім ще раз. Знайшлися люди, які заступилися за нього і він залишився в Узбекистані. Про це я прочитала в п’ятій книзі мого тата “Фрагменти мого життя”.
Ми питаємо у Севари Махмудівни, чи не хотіла б чимось зайнятися іншим?
"Мій тато каже: “Ти не сиди в Кагарлику, їдь десь у Київ, там шукай роботу за своєю спеціальністю”, - відповідає вона. - Можливо, зіграло роль те, що я жінка. Але залишаюся тут, в Кагарлику, і працюю в школі. Чоловік працює інженером на одному з підприємств Кагарлика. Коли ми вирушали в Україну, то він працював авіатехніком в аеропорту на кшталт Борисполя. Сину вже 29, одружився на україночці. Свати - хороші люди. Ми дружимо.
Я ніколи не забігаю наперед, бо життя непередбачуване, не знаєш, що тебе чекатиме. Тож намагаюся радуватися сьогоденню і допомагати іншим".
