Юнаки та чоловіки реабілітаційного центру «Я – Легенда», яким керує киянин Євген Попович, розмістився у Кагарлику.
Оглянувши побут господарів, ми дружно розміщаємося за столом. Печиво, цукерки й прохолодна солодка газована вода в тісному колі допомагають налаштуватися на довірливу розмову і з’ясувати, що привело цих людей до реабілітаційного центру і до Кагарлика.
ПЕРШИЙ РЕАБІЛІТАНТ ЦЕНТРУ
Реабілітаційний центр «Я – Легенда», за словами його директора, функціонує вже 9 років. 30-річний Денис, його перший реабілітант – колишній наркоман з 15-річним стажем – розповідає:
- Про те, що я потрапив сюди і пройшов реабілітацію, ні крапельки не жалкую. Чому? Тому що тут повністю змінилося моє життя. Я радий, що вихід із залежностей є. Це я відчув на власному досвіді. І надія для людей, які, на їх думку, потрапили в безвихідь, не примарна. В моєму випадку це були і алкоголь, і наркотики, і крадіжки.
- Скільки Ви були «в проблемі»?
- Довготривалий строк. 15 років свідомого віку. У 30 я познайомився з людьми, які організували центр «Я – Легенда». І вже 2 роки я вільна людина.
- Як змінилося Ваше життя?
- В кращий бік, звичайно. Сім’ї я поки що не створив, бо спочатку потрібно укріпитися самому, стати, як кажуть, на ноги і мати за спиною щось таке, від чого можна було б відштовхуватися. Зате закінчив курси водіїв і хочу йти навчатися до інституту. Крім того, я – служитель реабілітаційного центру «Я – Легенда».
- Які наркотики були у Вашому житті і з чого Ви починали?
- Як правило, всі починають з якихось легких наркотиків: трава, марихуана, коноплі, таблетки (аптечні наркотики). З часом це переросло у важкі, такі, як героїн. Мої наслідки – це три з половиною роки тюрми і втрачене здоров’я. Судимість я отримав за крадіжку – потрібні були гроші, щоб добувати наркотики, - зізнається Денис.
- А що ж рідні?
- На жаль, батько мій так і не побачив мене вільною людиною, його вже немає на цьому світі. А от мама дуже рада моїм змінам. Вона ходить до церкви. Її молитва, яка має величезну силу, і привела мене до Божого дому.
- Що ж Вас привело до такого у свій час життя?
- Час був такий. Це було популярно. Наркотики були легкодоступні. Хлопці з Києва мене зрозуміють. Ця проблема того часу торкнулася не одного мене, під її вплив потрапило багато молоді.
«НАМАГАВСЯ ЗАПОВНИТИ ПОРОЖНЕЧУ В ДУШІ І… ЗАБУТИСЯ»
- Ви сказали, що знаходитесь в центрі 5 днів. Як Ваше самопочуття і чи важко позбуватися такого, вибачте, лайна? – запитую 28-річного молодого киянина Кирила.
- Набагато простіше, - невпевненим тремтячим голосом відповідає хлопець. – Допомагає молитва, оточення таких як я людей, природа, свіже повітря і, звичайно, чітке прийняте рішення.
- Скільки часу Вам знадобилось для прийняття рішення?
- Рішення потрібно приймати зразу.
- І скільки Ви в проблемі?
- Близько 12 років.
- А раніше бували в реабілітаційних центрах?
- Бував, пробував.
- Не вийшло?
- Не вийшло.
- Як гадаєте, чому?
- Не було чіткого рішення.
- Що ж Ви шукали в наркотиках весь час?
- Намагався заповнити в душі порожнечу. Намагався втішитись і… забутися.
- За ці 5 днів, які Ви тут, не пожалкували про своє рішення?
- Ніскілечки.
- А про що сьогодні мрієте?
- Звичайно, про все хороше. У мене є сім’я, 3 дітей – 3 донечки! Хочу виховувати їх, служити Богу й людям.
- Що Вам відомо про замісну терапію?
- Сюди з неї я й прийшов. Ходив у одну з київських лікарень на метадон. Там знищують людей. Просто знищують! «Присаджують» на метадон і не дають з нього «злізти». Я хотів залишити її. Тому почав радитися з лікарями, щоб знизити дозування. Та вони навпаки намагалися його підняти, щоб надалі я від них не пішов.
- Сьогодні наркологію багато хто вважає бізнес-структурою, яка заробляє як на материнському горі, так і на житті та здоров’ї самого залежного.
- Так воно і є. У нарколога за гроші можна було купити наркотик.
- Існує думка, що на реабілітації теж заробляються гроші, - долучається до діалогу Євген Попович. – Є різні люди. Бо в сім’ї, як кажуть, не без виродка. Точно так і серед наркологів: є нормальні лікарі, є й навпаки – без жодних моральних принципів. Лікар, з яким ми співпрацюємо, з київської лікарні – прекрасна людина. З ним ми багато консультуємося. Ця людина теж займається реабілітацією. В них є соціальний центр, де лікар і його персонал намагаються допомагати залежним людям знайти вихід із глухого кута.
БАЖАННЯ ЙТИ «ДО КІНЦЯ»
Дмитро з Підмосков’я, судячи з одягу, - ярий прихильник спортивного руху. А точніше – любитель футболу.
- Діма, звідки Ви дізналися про цей реабілітаційний центр? І невже подібних немає в Росії?
- Дізналася про центр мама. Де? Не знаю. Можливо, в Інтернеті. Я тут за власним бажанням. Тут всі тільки за власним бажанням.
- А в Росії таких реабцентрів не шукали?
- Я там вже був.
- А що в них не влаштовувало?
- Гадаю, не було бажання. А ось зараз є чітке рішення йти до кінця. Тут я вже перебуваю 3 місяці.
- Давайте спробуємо порівняти: що снилося раніше і що сниться зараз?
- Раніше погані сни були – тільки наркотики. А зараз – добрі (посміхається). Добрі і кольорові. У снах часто бачу родичів.
- Яким надалі бачите своє життя?
- Буду служити людям в Христі Ісусі.
- Яку щомісячну суму Ви вносите за перебування в центрі?
- Оплачує мама. Скільки – точно не знаю.
- У нас не платять, а роблять добровільні внески, - уточнює Денис.
- А якщо людина не має грошей і не має тих родичів, які могли б за неї платити, Ви не закриєте перед нею двері?
- Ні, за умови, якщо є бажання звільнитись від залежності. Якщо сюди не прийшли переночувати ніч-другу, поїсти і йти далі. Ми подаємо руку усім, хто має велике бажання і тверде рішення змінити своє життя, - запевняє Денис.
- Чи важко потрапити до Вас на реабілітацію і що для цього потрібно?
- Знову ж таки – бажання людини. Ніякої черги немає. Просто телефонувати, - пояснює Денис.
- У Вас в Кагарлику 3 будинки, і якщо вийде так, що вони забиті, тобто немає вільних місць, тоді людині відмовлять?
- Ні, будемо купувати четвертий будинок, - відповідає мій співрозмовник.
- До того ж, є й інші реабілітаційні центри, - додають хлопці.
«ПРАЦЮВАВ З АРТИСТАМИ ВАЛЕРІЄМ ЛЕОНТЬЄВИМ І СОФІЄЮ РОТАРУ»
- А що Вас привело до центру? – запитую далеко немолодого чоловіка.
- Спочатку батька поховав, потім матір, - розповідає Ілля Володимирович. – Це і дало поштовх до того, що я спіткнувся й запив. Тут я півтора року. Протягом життя багато де їздив, багато чого бачив і знав. А от з подібним зіткнувся вперше. Я працював художником по світлу з багатьма артистами - Валерієм Леонтьєвим, Софією Ротару. А тут відкрив очі на те, чого ще не бачив. Мене вражають людські долі, риси характеру, на які раніше не звертав уваги. Зараз мені багато чого відкривається. Читаю Біблію, чого ніколи не робив раніше.
- А як Вам поряд ось із такими, по суті, для Вас дітьми – знаходите спільну мову?
- В принципі так. Проблем немає. Але що в них на умі, у мене бути не може. Тому інколи доводиться згладжувати деякі загострення. Я по натурі спокійний і до всього вже звик. Це життя, і воно багато чому вчить. У цих молодих хлопців ще багато чого попереду.
- Ви говорите, що «багато чого тут відкрилось». Що Ви маєте на увазі? Чого Ви раніше не помічали?
- Мені довелося побувати в тюрмі. Звичайно, не будучи винним, там не побуваєш. Та в моєму випадку я відсидів за свої ж гроші. Тому життя дало такі відбитки, що впору задуматися. Я багатьох поховав. Дивуюсь, як ще живу сам. Але із усього пережитого роблю висновки.
За словами нинішніх реабілітантів, Ілля Володимирович прекрасно грає на гітарі й співає. Особливо англійською мовою, якою володіє досконало. Та потрібно його «піймати» в настрої. Мені не пощастило. Зате пісню дружною командою під ту ж таки гітару господарі дому мені подарували.
НА РЕАБІЛІТАЦІЮ КОЛИСЬ ПРИЙШОВ… БЕЗ ДОКУМЕНТІВ
Євген, нинішній служитель, на реабілітацію приїхав у минулому році. Пройшовши і реабілітацію, і адаптацію, впевнений, що це природно бути вдячним і висловлювати свою вдячність в тому, щоб послужити таким людям, яким був донедавна він сам.
- Я радий, що потрапив до цього центру і готовий усіляко діяти, щоб ця сфера розвивалася. Сьогодні я хочу розвиватися, вчитися.
Моя реабілітація продовжувалася 6 місяців. Після цього я перейшов на адаптацію. На реабілітацію я прийшов навіть без документів. А от по її завершенні документи відновив. Зараз я знаходжуся на адаптаційній квартирі і служу там тим, хто переходить з рівня реабілітації на адаптацію. Я дивлюся за ними, допомагаю навчитися жити в агресивному середовищі самостійно. У чому специфіка? У тому, що за людиною дивляться не так, як тут, на реабілітації, а дають можливість самостійно жити так, як її вчили жити. Це важко, але реально. Я – людина, у якої це вийшло і виходить по сьогоднішній день. Працюю водієм.
БОРГИ, СУДИМОСТІ І ХВОРОБИ
Дмитро з Києва в минулому 10 років вживав важкі наркотики. У 14 вперше вколовся. А в 24 прийшов на реабілітацію.
Дивлячись на 24-річного юнака, відразу не повіриш, що за плечима цього відкритого, з ясними очима і мелодійною мовою хлопця, 10-річний стаж вживання важких наркотиків.
- У 14 я вколовся вперше, - розповідає Діма. – А у 24 прийшов на реабілітацію з великою серйозною проблемою. Був на приморфино-сибазоновій терапії. На тілі виступали чиряки, давив борг у сумі 17 тисяч грн. в банк (приходили колектори), 6 разів я сидів на лаві підсудних за крадіжки, розбій і шахрайство. Я не спілкувався нормальною мовою, а висловлювався за допомогою вулично-тюремного жаргону. Мама мене не розуміла, друзі відвернулися і навіть перестали вітатися. Мене дуже гнітило це.
Я втомився від такого життя. І тому дуже хотів змінити своє життя. Перший крок мені допомогли зробити люди, які самі пройшли реабілітацію. Моя дружина відвідувала зібрання, де зустрічаються люди, моляться, обговорюють Боже Слово. Вона усіляко молилася за мене. І в моєму опійно-ейфорійному стані просто таки затягла мене до такої ось групи, де люди засвідчили і пояснили мені, що самі пройшли реабілітацію, що побували на зоні, що були залежними і що зараз ніякого зілля не вживають – хто 3, хто 5, хто 7 років. Я дивився на них і мені дуже хотілося змінити своє життя, тому що і печінка була здута (збільшена), та й взагалі жити не було ні сил, ні здоров’я. І я поїхав на реабілітацію з прийнятим рішенням. Я пройшов її. Коли проходив адаптацію, працював кухарем. На сьогоднішній день я виліз з боргів, знявся з наркообліку, здав на водійські права, загалом став нормальним громадянином нашої країни, навчився спілкуватися нормальною мовою, «погасив» усі свої судимості і вийшов на новий рівень – чистий аркуш паперу. І на даний момент я і такі, як я, займаємося такими соціальними роботами, як реабілітація. У нас з директором центру є бізнес по будівництву. Людей, які проходять реабілітацію, на адаптації ми всіляко навчаємо будівельним і сантехнічним роботам, даємо спеціальність. Тому такі люди вже можуть створювати сім’ї, винаймати квартиру, жити. Людям, які не «зриваються» після реабілітації й адаптації, ми допомагаємо вступити до вузу і отримати вищу освіту. Тому що вища освіта відкриває для людини нові можливості і нові двері для того, щоб кимось стати, щоб реалізуватися. Тому наш центр і називається «Я – Легенда», щоб людина могла стати особистістю й реалізувати свою мрію.
АЛКОГОЛЬ – ЯК СЕНС ЖИТТЯ?
З 33-річним Владом із Узбекистану ми зустрілися під час ремонтних робіт у міському Будинку культури. До реабілітаційного центру його, як і всіх інших, привело бажання змінити своє життя. Адже, як зізнається співрозмовник, з 25 років він щодня «безпробудно» топив свої роки в чарці оковитої. Горілка була… сенсом життя.
- Я познайомився з людиною, яка й порадила реабілітаційний центр, - розповідає Влад. – Ось я вже 8 місяців тут. І знаєте, навіть бажання випити немає! Навіть не курю.
- А що стало приводом до хмільного життя в Ташкенті?
- Напевне, стресові ситуації від безробіття і проблем в сім’ї. Хоча сім’я моя хороша й благополучна. Сестричка навчається й працює в Німеччині. Батьки теж прекрасні люди. Та в сім’ї, як кажуть, не без виродка (сміється). Я потрапив під вплив вулиці.
- Самостійно вирішити проблему не виходило? До лікарів не зверталися?
- Сам не міг. А до лікарні ходив – і уколи приймав, і підшивався. І екстрасенсів відвідував – безрезультатно. Зараз я зрозумів – все залежить від самої людини: якщо ви налаштувалися на зміни – вони відбудуться.
- Як змінилося Ваше життя за ці 8 місяців? Воно, напевне, розділилося на «до» і «після»?
- Так, звичайно. По-перше, вранці я встаю без головного болю. По-друге, це хороший настрій. Це дружелюбне оточення, яке тебе підтримує. Я почав бачити майбутнє! А ось останнім часом свого «минулого життя» я вже виходив на вулицю з документами. Чому? Тому, що не виключав можливості, що зі мною щось станеться. Зараз я спокійний.
- Про що Ви сьогодні мрієте і як будуватимете життя надалі?
- Хочу стати самостійним, ні від кого не залежати, реалізуватися, заробляти, допомагати людям, які мають «мою проблему» - для мене це дуже важливо і навіть цікаво. Я хочу підтримувати людей так, як підтримують зараз мене. Гадаю, в мене вийде.
- А є те, чому Ви навчились у цьому колективі, у цьому домі?
- Так, це повага. Хлопців, які мені допомагали, я не хотів бачити. І ставився до них зневажливо, навіть зі злобою. І це до тих, хто намагався мені допомогти! Тепер я відкрив очі і задумався: який же я невдячний! А тепер мені хочеться віддати данину поваги, яку проявляли до мене.
У Вас є сім’я, діти?
На жаль, з таким життям – ні. Ніхто, напевне, не захоче жити з такою людиною. Хоча я мрію про сім’ю і про дитину, яких буду дуже любити.
«ЗЕЛЕНОГО ЗМІЯ» ПОТРІБНО ВИРИВАТИ З КОРІННЯМ
54-річний киянин Микола за спеціальністю прораб. У будівельній справі він справжній професіонал. За якісними ремонтними роботами звертаються саме до нього, бо знають – його бригада все зробить швидко і якісно. Та оковита чоловіку теж не давала спокою.
- Я максималіст: якщо працюю – значить працюю, якщо п’ю – значить п’ю, - пояснює чоловік «Золоті руки». – В цьому реабілітаційному центрі я вже 4 місяці, до цього спіткнувся і було падіння. Тепер вирішив дійти до кінця. Алкоголізм – це духовна хвороба. І якщо її не вирвеш з корінням – діла не буде. Невдовзі я перейду на адаптацію і поїду до Києва.
- Вам є куди повертатися?
- Мені довелося все залишити і піти. Але, за великим рахунком, нікому це не потрібно, окрім Ісуса. Моя сім’я зараз в Італії. З дружиною ми розлучилися. З донькою спілкуюся щотижня. Вона у мене красуня і розумничка: вчиться в університеті на економічному факультеті, володіє трьома мовами, здає на водійські права.
- Як будуватимете свою долю?
- Центр – це добре. Але мені потрібна сім’я. Як говорив мій дід: «Я не проти колгоспу, але куди мої бички подівалися?» - жартує Микола. – З колишньою дружиною жити не став би: хто зрадив один раз, зрадить і вдруге. Може, інші люди поблажливі і їм подобається, щоб їм вішали на вуха лапшу. Та, як віруюча людина, я її простив, відпустив, благословив і щодня за неї молюся. Навіть за свою любиму тещу молюсь! В миру я не був ні злодюжкою, ні брехуном. В мене був єдиний порок: я зривався і… бухав. А в майбутньому займуся бізнесом, яким займався раніше.
ПРИЙНЯВ - ЗБЕРІГ - ВІДДАВ...
- Скільки потрібно часу для успішної реабілітації? – запитую.
- Реабілітація – це процес становлення, - пояснює директор Центру Євген Попович. – 6-9 місяців людина знаходиться тут, в реабілітаційному центрі. Потім переїжджає до Києва – це вже як соціальна адаптація. Там людина вчиться жити в агресивному середовищі (на даний час це Київ). Хлопці вчаться, працюють, ходять по лікарнях, займаються соціальною роботою і соціальними проектами, беруть участь в житті церкви, в служінні. Тобто ціла програма. Якщо людина рухається за програмою, то досить 3-4 роки – і перед вами особистість! Вона може поїхати в інше місто чи райцентр і відкрити аналогічний реабілітаційний центр.
- А як у Вас проходить звичайний день?
- Підйом о 6-й. Вмиваємося. Робимо зарядку. Ми маємо таємну кімнату, де ми молимося. Це у кожного своє особисте спілкування з Богом, - розповідають хлопці. – Потім колективна молитва, де ми молимося за інших людей і наші потреби. З 8 до 8.30 розбираємо Боже Слово. Робимо це із старшими хлопцями, які вже укріпилися. Ці хлопці міняються. Вони – ті люди, які свого часу були навчені. Коли людина приходить на реабілітацію, їй призначають наставника, який його «зрощує», який вчить всьому тому, чому навчили його, вкладає те, що вклали в нього. Як за схемою «прийняв – зберіг – віддав».
Щодо трудотерапії, то в нас є город: вирощуємо цибулю, помідори, кріп, капусту, картоплю, квасолю. А ще в нас є кролики, свині, кури. Ми служимо по дому. Допомагаємо людям, які про це просять. Після обіду в нас проходить знову розбір Слова. Далі до 17-ї години ми працюємо – хто де закріплений. У вільний час після 17.00-18.00 – відпочиваємо. Поступово ми проходимо уроки «десятикрокової програми», яка називається «Путь к свободе». Євген, Діма й Денис у свій час пройшли реабілітацію і зараз ведуть у нас ці «кроки», які допомагають нам знайти свободу і відмовитися від того життя, яке було у них раніше. Потім – перегляд християнських фільмів. Хто хоче – читає Біблію. До речі, перевагу надаємо кіно із сенсом, щоб підняти оптимізм хлопців. Тож, реабілітація – це фізичне, душевне і духовне відновлення.
Хочу додати, що 1 раз на тиждень ми приходимо на колективне зібрання, де ми «розбираємо» кожного реабілітанта: як він функціонує, чи справляється з тим, за чим закріплений (наприклад, старший по кухні, відповідальний за город й т. ін.). Якщо щось не виходить – підказуємо, вказуємо на його помилки, щоб той над собою попрацював, - розказує Попович.
- А якщо людину і коректуєш, і підтримуєш психологічно, а йому все одно важко йти й у неї є бажання, м’яко кажучи, зійти з цього шляху?
- Дехто й залишає центр. Та ми, у свою чергу, максимально намагаємося зробити все так і вкласти у неї те, щоб залишивши, їй хотілося повернутися, - розповідає Євген. – Наша задача – показати і навіть нав’язати ось такий спосіб життя, гідний людини і якому свого часу вчили нас. Пізнавши істину, людина стає вільною.
«МІСЦЕ З ОЗЕРОМ»
- Чому саме Кагарлик вибрали місцем для реабілітації?
- Вже пройшло 16 років, як я пройшов реабілітацію. З тих пір цим і займаюсь, - зізнається Євген. – І часто із Черкаської області до Києва їздив через Кагарлик. Мені свого часу дуже сподобалося місце з озером біля автостанції. Тому і з’явилося бажання відкрити ребцентр саме тут. Ми щиро пропагуємо здоровий, тверезий спосіб життя, заснований на християнських принципах.
- Існує думка, що протистояти наркоманії можуть всі, хто завгодно, тільки не міліція…
- Серед правоохоронців є і нормальні люди, а є і ті, хто на цьому заробляє. «На горі» можуть будувати мільйони. Для цього потрібно, щоб наркотик був і розцвітав. Взяти той же метадон – це ж державна програма…
- На Вашу думку, ця програма – злочин?
- Звичайно.
Підтверджує слова директора Поповича й Кирил, який був на цій програмі 4 місяці. За цей час, за словами хлопця, на його очах вмерло більше 10 чоловік.
- Я дякую Богу за те, що мене не торкнулася ця програма (її на той час ще не було), інакше я був би одним із її активістів, - висловлює свої припущення Євген. – Це дуже зручно для наркомана. Раніше, наприклад, потрібно було шукати гроші, красти, їхати до якихось циганів, пройти через міліцію, щоб купити наркотик. Сьогодні цього робити не потрібно: йдеш до каси, платиш 200 грн і лікар у білому халаті робить тобі укол. До того ж – видає ще й довідку, що ти наркоман і сьогодні знаходишся на лікуванні. Якщо ти йдеш в метро і тебе зупиняє міліція, ти дістаєш і демонструєш довідку – і тебе не чіпають.
НА СКАНДАЛ ПОЇХАЛИ - ЯК БУФЕР
- Чи проводите Ви роботу з батьками, родичами залежних людей?
- Обов’язково. В нас є жінка, у якої був у проблемі син. Ось вона і проводить роботу з такими ж матерями. Їх навідують наші хлопці, вони спілкуються. Багато хто з батьків не знає, як поводити себе з дітьми, які залежні від алкоголю, наркотиків чи азартних ігор. Ми підказуємо як правильно це робити. Ось нещодавно була така ситуація: телефонує вночі одна мати і, плачучи, просить «Допоможіть!»: 12 годин ночі, а син з подружкою вибивають двері в квартиру сокирою, вона викликає міліцію, а ті приїжджають і кажуть: «А він тут приписаний!» І нічого не можна зробити. Ми завжди готові активно діяти в таких ситуаціях. Тому поїхали туди як буфер – як люди, які не дадуть затіяти конфлікт далі. І те, що нам небайдуже, уже має вплив на життя тих людей, які затіяли там скандал. Ми справді шукаємо можливість впливу на людей, які несуть загрозу життю своїх батьків. Ми шукаємо можливості допомогти ось таким матерям. Міліція ж , поки немає факту злочину, байдужа і не хоче навіть вмішуватися. Ми пояснюємо матері, що син її вже дорослий, і прийшов час для нього приймати самостійні рішення. Та він продовжує тероризувати свою матір, а вона по-материнськи продовжує його любити: і син страждає, і мати біля нього. Ми ніколи не залишимося байдужими до таких матерів. Тому допомагаємо їм роздивитися цю проблему з тієї позиції, як можна її вирішити.
- А після реабілітації допомагаєте влаштовуватися на роботу?
- Цим якраз ми й займаємося.
- Чого потребують сьогодні реабілітанти?
- Це і продукти харчування, і постільна білизна, і рушники тощо, - відповідає Денис. – Відрадно, що не залишаються осторонь віряни, місцеві жителі і районна влада Кагарлицького району.
– Нам, наприклад, було тяжко з роботою, - додає Євген, - а ось Партія регіонів нам посприяла в цьому. Ми виконуємо будівельні та ремонтні роботи за наймом, нас залучають до участі в різноманітних соціальних проектах. Крім того, ми допомагаємо звичайним жителям з городними роботами, сезонно працюємо і у фермерів. І нам подобається така чесна взаємодія. Невдовзі плануємо звести 2 будинки реабілітації.
- А є серед Вас люди залежні від комп’ютерних ігор, ігрових автоматів?
- Зараз немає, але такий був. Він серйозний ігрок. Зараз він знову грає. Хлопець вже рік був вільний від цього, вже й служив, але стався зрив, - відповідають хлопці.
- А часто ці зриви бувають?
- Так. Часто це буває тоді, коли балують батьки. Людина, за яку щось роблять інші, не цінує свободу. А тому повинна пройти переоцінка цінностей.
На думку реабілітантів, найголовнішою проблемою, від чого люди починають вживати алкоголь та наркотики, це коли ті стають нікому не потрібними. Коли людина розуміє, що вона незатребувана і нікому непотрібна, то кидається в крайнощі – алкоголь і наркотики.
- То що ж все-таки означає назва центру «Я – Легенда»?
- На нашому логотипі кружки букви «Я» - фотографії великих світу цього: Юрія Гагаріна, матері Терези, Мартіна Лютера, Бенджаміна Франкліна, Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна тощо. Людина з нав’язаними їй християнським способом життя повинна стати Особистістю по силі тих, кого я назвав. І той, хто врятував – це і є «Я». Тобто людина, яка колись впала, але зуміла піднятися і подати руку допомоги іншому, повинна побачити себе серед цих великих людей.
Від автора. Чи може людина повністю раз і назавжди позбутися наркотичної залежності? Голова асоціації психіатрів Семен Глузман відповідає зустрічним запитанням: «А можна назавжди позбавитися виразкової хвороби, гастриту чи якихось інших хронічних захворювань?» Але Глузман знає масу прикладів, коли люди дійсно живуть спокійним і тверезим життям. Та невже медицина безсила перед цією проблемою? Ні, не безсила. Просто вона вирішує першу проблему: вона дозволяє людині піти далі – в реабілітацію. Без лікаря це дуже складно. Але Нобелівську премію в області наркології ще ніхто не отримав, стверджує Глузман. Та виходи є. Для кожного алко- та наркозалежного треба підбирати свій шлях: у когось ця дорога йде через Бога, а ще в когось – через інші реабілітаційні структури та програми. У будь-якому випадку треба не опускати руки і шукати їх.
