Хтось завжди чекає найгіршого, а хтось просто свідомо обходить усі “гострі кути” і минає те, що його дуже боїться, попри те, що це може “коштувати” цікавого відрядження, нової посади чи реалізації власних сил. Але є й такі люди, які крок за кроком переборюють свої страхи і відкривають у собі нові можливості й нові грані.
Кагарличани розповідають Кагарлик.City про свої найбільші комплекси і страхи з дитинства, з якими вдалося впоратися. Або ні.
Валентина Капішон, вчитель української мови та літератури Кагарлицької школи № 2, яка чудово викладає свій предмет і надзвичайно любить своїх учнів, зізналася, що боїться... висоти:
- На черешню вилізу, а злізти - не злізу, дуже боюся. На літаку мені кудись полетіти - смерті подібно. Та і плаваю я в морі, поки відчуваю дно під ногами. Найкращий транспорт для мене - машина та мопед, я бачу та відчуваю дорогу, я близько до землі. Все інше - для відчайдухів, протилежних мені. З цією фобією, гаджаю, і залишуся, ніхто з мене цих страхів не хжене, важливо, на мою думку, мати тверду землю під ногами.
Людмила Поліщук, працівник Кагарлицького районноготериторіального центру соціального обслуговування одиноких і одинокопроживаючих громадян розповіла нам про страх... сцени і публічних виступів:
- Я з дитинства люблю співати, але публічно показати свої уміння я не наважувалася. Караоке і мікрофон, а в дитинстві імітований мікрофон у вигляді маминого дезодоранту чи лаку для волосся, завжди були моїми найкращими друзями. Як кажуть в народі, на все свій час . От і для подолання моїх страхів прийшов свій час - вперше на сцені перед публікою я виступила на День свого професійного свята перед колегами. Звичайно, цим виступом я шокувала всіх, бо моє вокальне привітання було неочікуване. І хоч доленосним у плані співу для мене був 2013 рік, все ж і сьогодні я долаю свої страхи, росту вокально, вчуся правильно вибудовувати динаміку у співі і поводитися на сцені. Співаю “вживу”, “плюсовок” собі не дозволяю. Мій художній керівник Анатолій Климак постійно вчить мене вокальній майстерності й усім премудростям. Я знаю, що важливо не тільки гарно виступати, а й берегти голос. На репетиціях викладаюся на всі 100, не думала, що це так важко. Все - заради глядачів у залі. Дарувати людям українські естрадні рісні для мене - щастя і велика відповідальність. А ще - подолання власних страхів спілкування з людьми через пісню.
Вікторія Мозгова, молода мама розповіла нам про свій страх... темряви:
- Ще з дитинства пам’ятаю бабусин диван і прочинені двері у шафу, де одяг, який висів, видавався силуетами. Ця картина так міцно закарбувалася у мене в пам’яті, що я по цей день боюся подібних картин. Сьогодні, коли чоловік на роботі у нічну зміну, боюся ногу з-під ковдри висунути; кладу мобільний біля подушки, щоб, коли погукає дитина з іншої кімнати, я могла увімкнути на телефоні ліхтарик; часто всю ніч у мене увімкнено телевізор або горить світло в коридорі. Ще я боюся йти вулицею, коли темно - добре, що більшість вулиць мають освітлення, і ці ліхтарі - мій порятунок. Звичайно, я переборюю свій страх. І допомагає у цьому мені наша дитина - хоч і темно, але на “виклики” синочка вимушена бігти, хоч це темно, небезпечно чи страшно.
