Тетяна Бурдик вже понад 30 років працює в Ставівському психоневрологічному інтернаті. Має двох синів - Іванка і Михайлика. А коли вірна своїм одвічним імперським традиціям «братская» Росія вкотре розв’язала війну проти України, вже в ХХІ столітті, хлопчики стали воїнами.
Іван Сергійович Кучеренко з честю відслужив у Збройних Силах України в 2015-2017 роках, а Михайло Сергійович – нині на контракті, з 2017-го.
Що передумала за ці роки мама, які страхи краяли серце й не давали заснути – знає тільки вона (тато хлопчиків рано пішов за межу).
Для Кагарлик.City розповідь Тетяни Бурдик про її синів, метеринські тривоги та гордість за дітей записала журналіст Людмила Добровольська.
Тетяна Бурдик
ХЛОПЧИКИ І ВІЙНА
Було перше березня, неділя, Ваня приїхав і каже: «Мамо, мене забирають». Як, питаю, прямо в неділю? «Так». Я тоді подзвонила своїм дівчатам на роботу, ми давно разом працюємо. Кажу, прийдіть до мене, бо важко. Важко впоратися з думками й страхами. От як воно: вирости, вигодуй синів, візьми машину й одвези на фронт.
Тетяна Миколаївна Бурдик втирає очі хустинкою, замислюється.
– Якось мама, нині покійна, питає: чи не розповідав тобі Ваня свій сон? Не розповідав. А сину наснилось чорне небо, по ньому ніби летить кіннота, і раптом небо гучно тріснуло. Таню, це ж війна! Невже наш Ваня потрапить на війну? І тієї березневої неділі пригадала цей сон. Звучить, як міф, а це правда.
Іванко і Михайлик. Майбутні захистники Батьківщини
Випровадила я сина. Спочатку він був в учебці в Полтаві. Ми його там провідували. А коли вже з АТО, з Луганщини прийшов у відпустку, сказав:
– А знаєш, мамо, я завжди якось відчував, що втраплю воювати. Хоч Афган вже й минув, але я знав.
А я хіба ж могла знати, що й молодший піде на війну! Коли Ваня вже був на сході, мені вдома випадково натрапив на очі його зошит. Він же в мене вірші пише! (Гордовито посміхається). І в кінці того зошита Ваня написав:
Настане весна, і вдарять гармати.
На шнурки – черевики, на плечі – броню.
Далеко від мене заплакала мати.
Пробач мені, мамо, що рідко дзвоню.
На цих словах Тетяни Миколаївни вже і я ледь стримую сльозу.
– Якось увечері дзвоню йому – нема нічого. Я – до друзів: чи є зв'язок з Ваньком? А він видалив свою сторінку з інтернету, повидаляв усе «своє». Видно, почалися бойові завдання. Певний час він не дзвонив. І мені було важко. (Зітхає). Дуже важко. Нарешті подзвонив! Про Луганщину – ані слова; каже, ми за Харковом об’єкти охороняємо. Пізніше повідомив, що таки на Луганщині, їхня частина базувалася в Сєвєродонецьку, далі були Щастя, Станиця Луганська. Іванко – зв’язківець, був у 130-у розвідувальному батальйоні.
ЗАЛІЗНА ТРОЯНДА
Одного разу заїхав Ванін друг, привозив документи, і каже: ви не переживайте, бо ваш Ванько такий розумний! Групи йдуть на завдання, а він зв'язок тримає. Радію за сина, приємно мені.
Телефонний дзвінок: «Мамо, їду у відпустку!» Я скоренько голубчиків накрутила, ще різного… Ледве діждалась! Чую – машина, таксі під’їхало. Виходить моя дитина… з отакою бородою, а погляд… Тепер знаю: такий погляд у атовців буває. На фото в учебці, в Полтаві стоять діти, а потім вони стають цілком дорослими мужчинами, з поглядом глибоким, мудрим, суворим. Всю відпустку Ваня спав долі. Казав, ми й там так спимо.
Ходили ми в клуб, спасибі, хто організовує зустрічі, концерти. Він трохи одійшов від війни. Та став Ваня знов збиратися на війну, у мене сльози, а він: «Мамо, там хлопці гинуть. Як я можу не піти, ну… не я ж один гарний такий».
Дитиною пішов мій Ваня на війну, а повернувся воїном. Спочатку було йому важко, таким потрібна реабілітація. Ледве відновився. Став спортом займатися, його хлопці приїжджали. Руки в нього – золоті! (з нотками гордості). Захопився ковальством, і так увійшов у мирне життя. Ось подивіться.
Тетяна Миколаївна протягує мені троянду. Квітка рукотворна і на диво важка, бо викувана з металу. Виготовлена так майстерно, що здалеку здається справжньою, мідного кольору, але видає гілочка з листочками, теж «мідна».
– А Михайлик у мене такий добряга! Приносив додому котів, собак. Діти в школі писали Миколаю Чудотворцю і просили в подарунок телефони, ще інше. А Михайлик каже: «Мамо, я бачив собачку без лапи. Якщо написати Миколаю, щоб лапка відросла, – так буде?» У Житомирі був на ротації – привіз рудого котика за пазухою. Воїн з котиком… Там у нього щось схоже на радіоелектронну боротьбу чи щось таке, якісь повідомлення слухають, якісь глушать. Я не все до ладу зрозуміла з синових розповідей. Військове керівництво ним задоволене.
Завжди уважний до мене. Каже: мамо, придбай собі щось. То телефон мені купив, то Новою поштою узори вишивок пришле. Колись мені хотілося мати доньку. А тепер думаю: Бог знає, кому і що. Я щаслива, що в мене двоє синів, і я пишаюся ними. Вони в мене такі хазяйновиті.
Все у нас є, почали споруджувати новий будиночок. Все добре. Ще ось Михайлика діждатися б.
А плакати – не хочу. Хіба що наодинці, сама з собою, щоб інші не бачили, не жаліли. Хай би казали про нас: вони – молодці.
