Загинув легендарний воїн Дмитро Коцюбайло з позивним Да Вінчі. І це викликало велике потрясіння в українців.
Деякі земляки запитують у мене, як я з ним познайомилася. Тому вирішила розповісти цю історію детальніше.
Захоплення і розчаруваня волонтера
Мені пощастило знати Дмитра Коцюбайла з 2017 року.
Із січня 2014-го я постійно їздила на фронт з волонтерською та журналістською місією, бо вважала правильним допомагати нашим захисникам і хотіла розповідати про них у своїх публікаціях, про те, що насправді відбувається на фронті, як забезпечені бійці і коли усьому цьому безумству прийде край.
Із часом пройшла навчання роботи журналістів в умовах бойових дій від Інституту Масових Інформацій та МВС – і теорію, і практику. За що усім причетним спеціалістам щиро дякую.
Я робила свою роботу, яку вважала надважливою.
За цей час знайомилася з людьми, які здійснювали справжні героїчні вчинки, але бачила й таких, які стояли на блокпостах напідпитку і навряд чи серйозно ставилися до служби. Я бачила, як від надривної праці вигорають волонтери, а з тим і таких, які не робили добрих справ, а гордо і без сорому впевнено торували дорогу у владу і в депутати. Бачила й таких, для яких якість поїздок на фронт змінювалася кількістю, а в деяких екіпажах процвітала відверта пиятика.
Захоплення змінювалося розчаруванням, відчуття радості зустрічей – гіркою жовчю, романтика – досвідом. І я вирішила поставити крапку у своїй волонтерській діяльності. Але спочатку ще раз подивитися в очі бійцям, медикам, волонтерам, місцевим жителям Донбасу.
Вперше я їхала в зону бойових дій не бусом чи джипом із причіпом, навантаженим гуманітарною допомогою, а громадським транспортом, закинувши на спину рюкзак зі спорядженням фотожурналіста. У напарниках – колега з національного радіо, яка любить робити прямі репортажі з передової.
Молодий командир Дмитро Коцюбайло
Ми у бійців 1 окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор» та «Госпітальєрів» на Донеччині. Дмитро Коцюбайло – командир 1 штурмової роти - спокійний скромний хлопець. Йому 21, а він вже командир із беззаперечним авторитетом для своїх підлеглих. І не тільки.
Якщо багато хто контрактників називав заробітчанами, то ці хлопці боронили наші території з 2014-го, не претендуючи на якусь зарплатню. Навчання у них – постійна обов’язкова справа. Дисципліна сувора, за пляшку пива можуть вигнати (це найвища міра покарання). Але стосунки доброзичливі і товариські. Усі люди ідейні, мотивовані, знають чому там. Географія воїнів широка – від заходу до сходу. Молодшому – 18, старшому – 52, командирові – 21 рік. Світ усміхається їм мільйонами можливостей, але вони визначили свою дорогу.
Ми записуємо інтерв’ю із Дмитром. Я дивлюся в його очі, ловлю кожне слово, інтонацію, жест. Жодного зверхнього слова, жодного руху «пальці віялом», жодного натяку на власне геройство. Він розповідає про ситуацію на фронті і своїх бійців, якими пишається, гірко говорить про втрати. Про те, що у свої 18 він вже брав участь у важких боях, називає Слов’янськ і Красноармійськ, Карлівку, Піски, Авдіївку, Савур-Могилу… Бойовий досвід Дмитро здобував у гарячих точках фронту. Да Вінчі отримав осколкове поранення – були зламані ключиця та ребра. Після кількох операцій він повернувся на фронт і став командиром взводу. До нього постійно приходили колишні воїни із ЗСУ.
«У нас в підрозділі так само, як і в ЗСУ, але менше бюрократії, папірців, усе на добровільних засадах, більш побратимські стосунки, один одного розуміємо з пів слова», - розповідав Дмитро. Да Вінчі з повагою говорив про бійців ЗСУ, але його обурювали дії командування ЗСУ, особливо у період так званого перемир’я. «У нас і 200-ті, і 300-ті в районі «промки». Сєпари гатять, стріляють, ранять, убивають. А на це заборона навіть стріляти АГС-ом. Мене дуже нервує ця ситуація: хлопці гинуть, багато поранених, і я дуже розчаровуюся. Я б не зміг служити у Збройних Силах, підкорятися тупим наказам «не відкривати вогонь у відповідь». У мене є відчуття побратимства з людьми, за яких я відповідаю. Є ворог, який стріляє в мене і моїх бійців. І не давати йому відсіч? Тим більше, ми – на своїй землі. Ми однозначно повинні її визволяти і йти вперед, витісняти», - ділився з нами молодий командир.
Да Вінчі пояснював, чим загрожувало Україні збереження повного режиму тиші – подарований ворогу час працював проти нас, ворог відновлював сили і добре обкопувався. Дмитро казав, що бойовики не тільки відновили свої опорні пункти на підступах до окупованого Донецька, а й дуже сильно укріпилися. «Сєпари» так щільно окопалися, що вибити їх з позицій буде надзвичайно складно. Їм не можна було дати це робити», - розповідав Дмитро.
Молодий упевнений в собі командир казав, що воює за українську землю і за людей, які не продалися, які допомагають. І що вони там завдяки волонтерам, які їх одягають і годують. Да Вінчі ще в 2017-му був переконаний, що визволяти українські території можна лише воєнним шляхом. Він цитував свого кумира Шухевича і часто повторював: «Або здобудеш українську самостійну державу, або згинеш у боротьбі за неї». І додавав: «Боротьба за Україну може тривати ціле життя. Треба боротися, хоч би як важко не було».
Ми розглядаємо стіни з військовою амуніцією, червоно-чорним та жовто-блакитним прапорами, іконами, фотографіями загиблих побратимів, з цитатами Декалогу українського націоналіста. Говоримо про Майдан з Аліною Михайловою, яка тримає на руках блакитнооке цуценя хаскі;
фотографуємо як «Чех» рубає дрова; як медик Катерина з позивним Вільна демонструє своє медичне спорядження і полегшений бронежилет; як Вячек готує вечерю, а Гуцул виконує якусь свою роботу; як бійці чистять зброю; пишемо на диктофон, як «Віз» ділиться своєю філософією війни і запитує: «А вам не попаде, що про нас пишете? Нас керівництво країни не любить…» ; бачимо, як Бєс (повне псевдо Безсмертний) і Щегол летять на правосеківському всюдиході, неначе забули, що керують машиною, а не літаком і їдемо до медиків, які «штопають» наших бійців й отримуємо чергову порцію шоку від віку людей і їх внутрішніх переконань. Заїжджаємо на авдіївську «Дев’ятину» з муралом вчительки (9-поверховий будинок), про який не писав тільки лінивий, залазимо на його дах, куди вцілив ворог…
Тут, у підвалі 1 окремої штурмової роти ДУК «Правий Сектор», ми зустрілися і з науковцем, директором Інституту серця МОЗ України Борисом Тодуровим.
Джип «Мерседес» для роти Да Вінчі
Я їхала поставити крапку у своїй волонтерській діяльності, а вийшло навпаки. Своїми потужними думками і вчинками ці люди на чолі з Да Вінчі дали мені зрозуміти, що вони борються за Україну , бо за неї варто боролися, що їхня любов до Батьківщини безмежна.
Я щиро захоплювалася цими людьми. Перечитала Декалог українського націоналіста, якого часто цитував Дмитро, і про який я ніколи не чула. Зрозуміла, що ми поспішали до тих, хто не за наказом і не за гроші, а за покликом серця; хто всупереч страху; хто не міг інакше. І що у цьому підвалі, де ми провели дві ночі, де якось налагоджено своє життя і свої звичаї, сконцентровані всі найкращі людські якості, які, на жаль, швидше тягнуть на вийняток, аніж на закономірність, і зібрані кращі із кращих людей. Їхнє прагнення перемогти і визволити країну від нечисті сильніші за будь-які танки і брехню. І не хочеться їх залишати. Бо кисень перестане надходити в твоє тіло, у твій мозок, у твою душу. І ти просто задихнешся.
І я приймаю рішення витратити усі свої заощадження, відкладені роками на мрію - мандри до Індії - на машину для добровольців. Ставлю мету купити хорошу автівку і доставити на передову до 14 жовтня – Дня захисника України та свого дня народження.
Тієї суми, що я мала, на хороше авто не вистачало. Я звернулася з цим до нашого земляка, він відмовив, сказав, що йому «це все надоїло».
Джип «Мерседес» ми купили удвох із ректором Білоцерківського національного університету Анатолієм Даниленком, з яким не раз були на фронті у спільній поїздці. Анатолія Степановича вже немає з нами, його душа в інших світах, а я згадую його як турботливу людину, якій було не все одно до України і її захисників. Підготовкою автівки займалися помічники ректора – Андрій Ковальчук та Юрій Балацький. Машині ми дали назву «DANAT», що означає «Даниленко і Наташа». А ще це слово співзвучне із «donate», що означає «пожертвувати».
Разом із Андрієм Ковальчуком та Юрієм Балацьким ми доставили машину в 1 окрему штурмову роту ДУК «Правий Сектор». Бійці підрозділу були приємно вражені такою допомогою. У великому багажнику автівки на воїнів чекали щедрі гостинці від кагарличанки Катерини Христюк – запашні, поживні, домашні… На 1 листопада, на День народження Да Вінчі, ми готували з педагогами й учнями Кагарлицької школи №2 відеопривітання, які й іменинника, і його дівчину Аліну неабияк розчулили. Да Вінчі передавав вдячність за таку увагу до себе і обіцяв приїхати у цю школу. А мені було надзвичайно приємно готувати подарунки для тих, кого я полюбила усім серцем. Для Да Вінчі це були і фотопортрети, і коровай з написом позивного командира…
Ми попросили Да Вінчі, щоб він залишив назву на машині, і він люб’язно погодився. У наших бажаннях було, щоб автівка максимально спрацювала на фронті, допомогла на завданнях, за потреби перевезла пораненого і допомогла врятувати людське життя. Да Вінчі з Павлом Рудницьким (Рудя) записали для нас відеоподяку за допомогу. А згодом поштою від 1 окремої штурмової роти ДУК «Правий Сектор» нам надійшли Подяки. Моя займає почесне місце на стіні в редакції, де я працюю.
До таких людей хотілося їхати. Хотілося допомагати тим, хто гарно працює.
Пізніше наші дороги тривали і до Да Вінчі, і до Сироти, і до Санти, і до ТТ… Прекрасні люди, великі патріоти, відчайдухи, сміливці. Добровольці для мене стали особливою кастою. Ми поспішали туди, де немає фальші. Туди, де є справжні.
Звістки про загибель наших воїнів я сприймаю важко. Шоком стала і новина про загибель командира 1 батальйону 67 бригади Дмитра Коцюбайла. Висловлюю щирі співчуття рідним, Аліні Михайловій, усім побратимам Дмитра.
Щодня на фронті гинуть люди. Щирі співчуття усім, хто втратив на війні рідних і дорогих людей, які були маловідомі, але виконували свою роботу чітко і віддано.
