Кагарлик – батьківщина моїх предків, точніше, частини їх наддніпрянської, степової лінії. Попри те, що та гілка вийшла з нього біля 100 років тому, впевнений, в ньому досі живе купа моїх далеких родичів, шановних вашек, сидорців, серапінів, якименків тощо.
Кагарлик – третє після Обухова і Києва місто, колись позначене моєю присутністю чи не щотижня. Відтак, я періодично цікавлюся його історією, щоправда, менше, ніж обухівською.
Так чи інакше, до цього тексту 1930 року з радянського журналу «Глобус» я безліч раз бачив Кагарлицький цукровий завод, але ніколи не чув про електростанцію.
Спойлер: з цього стилістично футуристичного і досить пафосного тексту ви дізнаєтеся:
- Про електростанцію у Кагарлику;
- Про цукровий завод (цукроварню), котрий, наскільки я розумію, в тій чи іншій формі животіє досі (!)
- Про фотоательє і стінгазету;
- Про замасковану від «ударну» все ту ж рабську працю в умовах державного радянського феодалізму.
Втім, попри перенасичення пропагандою і купу інших вад місцева радянська преса є невичерпним джерелом стилістичної та краєзнавчої інформації, нехтувати котрою просто злочинно.
Мандрівка до Кагарлика
Нарис Юхима Мартича. Глобус, №21, 1930
Мій стіл вузенький і непевний. Важко написати трилогію, працюючи на площі 80х40 квадр.сант. Мапа капітального будівництва УСРР, що вийшла накладом видавництва „Український робітник”, покрила всю площу мого стола. Я шукав на мапі кому невідоме, кому рідне, не досить велике місто, під назвою „Кагарлик”.
Треба вказовим пальцем повести від Києва праворуч і вниз, або як моряки кажуть, взяти курс Зюйд-Вест — і ось перед вами на суворій мапі біля крапки слово „Кагарлик” і графічно визначена напівзабута нами цукрова голова. Цукрова голова — це символ розвиненого в містечку цукрового виробництва.
Кагарлицька цукроварня. 1900 рік
Я беру „пояснювальну записку” до мапи нашого будівництва й шукаю розділ „цукрова промисловість”. У цей самий час я гадаю — Кагарлик? Що каже це слово для філолога? Воно глухе як бурмотіння паротягу осінньої ночі, воно важке й не нагадує нічого солодкого. Мабуть він наповнений дощем, грязюкою й сумом...
Я читаю: „Україна в низку природно-історичних умовин є основний район СРСР по виробництву цукру. П’ятирічний план, виходячи з збільшення споживання населенням цукру, проєктує поширення будівництва майже в два рази...” Ці рішучі числа нагадують безсумнівність наказів червоних і палючих часів боротьби за революцію. Ці цифри більш-менш торкаються мабуть і Кагарлика. Я їду в Кагарлик.
Пароплав іде за водою
Це мабуть ще стара назва, претензійна й не вірна залишилась для нього.
Над колесом, на рятувальних поясах на відрах чорними літерами: „Могучий”.
Дуже поволі проходять обабіч високі береги.
— Добрий день, — кажу я до помічника капітана. — Скільки десятків верстов робить наш меткий „Могучий”?
— А вам ніколи? — питається він ліниво. До вечора дійдемо.
Лагодять сільськогосподарський реманент. Кагарличчина
На моєму годинникові одинадцята година ранку. Треба поспішати, — кажу я переконливо, …— де ударні темпи?
Наш транспорт злочинно відстає від загального, енергійного руху. Ви читаєте газети, ви продивляєтесь свої біографії, що їх швидкими рисами накреслили робкори, ви бачите власні фото з гнівними написами й відстаєте?
Я жваво обертаюсь, мого співбесідника немає поруч, я на самоті, на березі сидять вздовж похмурі рибаки, дядьки розмовляють позаду, спльовують у воду.
— Давай наперед! — Я пізнаю голос мого співбесідника, він наказує підігнати до берега. Наповнювалось повітря гомоном і пахощами селянського привозу. Це було Трипілля. Був осінній, золотий і пахучий день, багато було сліпого гарбузового сонця, й закривши очі я бачив ніч, історичну криваву ніч, що була наповнена рішучістю, завзятістю й смертю. Проходило Трипілля, йшли знову високі пожовклі береги, тремтіло пароплавове серце.
Кагарлик
Не вірте енциклопедіям! Старі томи, дуже відсталі для нас, вони наївні як дідусь і консервативні, як дитина. Не покладайтесь на сучасну енциклопедію, вивчайте все самі, ще не вийшов останній том великої радянської енциклопедії.
— Усе змінилось тут, — сказав мій старий знайомий, що зустрів я його випадково в Кагарлику — фотограф припинив свою роботу. Він ліквідував ательє й вступив на посаду зав. крамниці.
— Прекрасне повідомлення — сказав я зрадівши — це все?
— Петро Мойсєєвич вирізав собі апендикса й почуває дуже добре.
— Петро Мойсєєвич? — перепитав я не вірячи своїм ушам. — Петро Мойсєєвич? — невже? Я ще пам’ятаю!
— Я ніколи не знав ніякого Петра Мойсєєвича.
— Швидко буде закінчено кагарлицьку електростанцію, — сумно прошепотів мій співбесідник останню кагарлицьку новину.
Кагарлицька електростанція - встановлюють нивий дизельний двигун
Ми йшли до електростанції. Це був той самий білий будинок у новому чіткому й простому стилі, що впадав у око при самому в’їзді до Кагарлика. По дорозі я остаточно з’ясував усю глибінь неприємності для кагарлицьких дівчат, що спричинило їм закриття єдиної фотографії.
— Хоч до Києва їдь — сумував мій знайомий, — коли для посвідчення відбиток твій потрібен…
Електрифікація
Хтось мріє про турніри, лицарів і привередливих панночок і пише про це безконечні вірші, хтось мріє про лицарський щит, а хтось про мармуровий щит для вимикачів. І зовсім не мріє. Мріяти слід, але головне це справа, це діло, ідея матеріалізована в досягнення. Це про одного хлопця, це про прообраз майбутньої електростанції в хлоп’ячим поглядом — Бабулевича Сергія. Молодь наша повномочна!
Кожна дівчина — повпред у своїй країні.
Ми знаємо авторитет розумнішого, видатнішого, але не старішого. Наша молодь будує електростанції. Прекрасне місце під містечком цей Кагарлик! У грудні треба закінчити електростанцію. Вона коштуватиме 168 тис. карб. Вона обслуговуватиме будиночки і хати Кагарлика. І в першу чергу світло — колективам, революційному селянству.
Біля будівлі Кагарлицької електростанції. 1928 рік
Півгодини в райвику
Основне завдання, що його треба виконати нам протягом цього місяця — збільшити кількість колективізованих господарств. Коли тепер у нас 30% колективних господарств і 33% земельної площі під ним на кінець цього терміну повинно бути 60% колективізованого району. Останнім часом помічається велике зрушення щодо цього, ми одержуємо відомості, що в деяких місцях цього вже досягнуто.
Важливим стимулом для втягнення селян до колгоспів є енергійне поширення відомостей про наслідки господарського року. Господарювання колективів має значно більші наслідки, особливо в великих господарствах, ніж у індивідуальних. День 19 жовтня — день військовий, це день свята „колективізації та врожаю”. Це день підсумування господарського року й дальшого наступу на відсталу селянську психологію.
19 жовтня в кожному селі, в кожному колективі Кагарличчини відбуватимуться прилюдні наради, доскональні доповіді і громадські суди над окремими комунарами й цілими комунами, що не працювали справжньо, по-комуністському, що не мають права носити почесне ім’я комунара”.
Комуна
Був вечір осінній і ранній. Лист безконечно падав за вікном. Людина поклала руку до каламаря й атрамент стікав з пера. Він писав листа уважно й поволі, одразу закреслюючи слова й рядки й надписуючи щасливіші думки дрібними літерами. Він розповів нам про стан комуни. Я старанно записую його слова, мене цікавлять перспективи, що їх намітила комуна на майбутнє, ударництво й соцзмагання, взаємини з одноосібником, газета чекає від мене відомостей про стан всебічний комуни.
Пасіка в комуні. Кагарличчина
Я записую: „46 жінок підчас полки буряків оголосили себе ударницями… Уся робота йде ударними темпами… сектори змагаються… одна ударна зміна працює за півтори…”.
Коли ми залишаємо контору я бачу через вікно, що чоловік знову пише старанно й уважно. Він кладе потім перо й дивиться у вікно. Юрба хлопців оточила трактор. Юнак блискучий від олії пояснює їм щось.
Передайте, що я пишу
Цукроварня — серце Кагарлика.
На цукроварні були зустрічі з земляками: замісник директора заводу т. Дереч і секретар партосередку Дідикало — київські робітники-висуванці.
Найконсервативніші куточки нашого життя — цукроварні, що жили весь час окремими державами — приєднуються до загальної ходи республіки.
Останньою була зустріч з т. Кузьменком. Чутки про нього почались ще зрання. Редактор стінгазети сказав: у нас є робкор, що один всю газету заповнює.
До нас підійшов хлопець у широкому юнгштурмі. Він посміхнувся дружньо й сказав: ви з Києва, з „Пролетарської Правди”?
Я ствердив це. Хлопець сказав:
— Я той самий Кузьменко, робкор. Як наші хлопці в Києві, як Шульман?
Ми з Кузьменком обмінялися матеріялом, що зібрали. Він готував низку дописів до газети. Залишалося купити конверти. Ми виїжджали. Кузьменко встиг закричати: Передайте, що я пишу, й зник. Це була остання зустріч з кагарличанином.
Ранком я був у Києві.
***
PS ЮХИМ МАРТИЧ. Я не впевнений на 100%, але, здається, що автор цього нарису про Кагарлик – відомий український радянський журналіст і письменник Юхим Маркович Мартич (справжнє ім'я — Мордух Шаєвич Фінкельштейн). Згідно з його біографією на час написання тексту йому було 20 років.
