35 років тому, 16 липня 1991 року, в Кагарлику було відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку
В моєму житті сталося немало подій, які закарбувалися в душі назавжди і потім світили з її глибини сумними, теплими або веселими очима. Як правило, вони особисті. Однак те, що відбулося 16 липня 1990-го року вдруге після Чорнобиля стало і особистим, і національним. Тоді ми були в курсі кожного поруху у Верховній Раді, бо не відривали вух від радіоприймачів. Однак проголошення Декларації про державний суверенітет України стало громом серед ясного липневого неба. Пригадую, що сказав коментатор: «Подивіться на сонце, небо, закарбуйте цей день у пам’яті, бо він увійде в історію…»
Чимало людей сприйняли цю подію, як проголошення Незалежності. Здавалося, що вищого акту не може бути. А тому рівно через рік, 16 липня 1991 року, я в ролі завідувача відділом культури, почав організовувати в Кагарлицькому районі свято Дня Незалежності. Мабуть, перше в Україні. Бо коли давав інтерв’ю на українському радіо з цього приводу, ведуча так і сказала: «Ви перші. Бажаю успіху…»
Це був не просто сценарій свята, а план культурної революції, яка мала зробити кілька проривів в ідеологічному запиналі того часу: встановити пам’ятник Кобзареві, виконати пісню «Ще не вмерла Україна…», утвердити у свідомості земляків поняття «Незалежність», як легітимне і святе.
Досі я організував чимало масових свят. Були серед них провальні і більш-менш вдалі. Були такі, які готувалися легко і весело, а були й такі, до яких організаційна машина рухалася зі скрипом. Але це свято було, як пісня, як стрімка кавалерійська атака. Чи бачили ви, як гриби, або квіти проривають асфальт, тягнучись до Сонця? То була унікальна пора, коли розкривалася квітка свободи. Її пахощами і світлом було залито все навкруг. Здавалося, всі були під її чарами, а тому відкривалися серця й двері, керівники підприємств і господарств, яких ще вчора треба було вмовляти надати фінансову допомогу культурі, охоче йшли назустріч. Ну, скажіть, хто наважився б протистояти цій хвилі?
Але бюрократія тоді була ще дуже сильною. Аби пройти по вертикалі, яка мала дозволити встановлення пам’ятника, не вистачило б і життя. Дійшов до обласного рівня, а за республіканський лише трішки зачепився. На всіх щаблях чув одне і теж: «Це так швидко не робиться, будемо вивчати», або «а що пов’язує Шевченка з вашим містом?»
Словом, революція потребувала революційних методів. Міський голова Григорій Іванович Безщасний став важливим ключем до цієї культурної акції. За одну ніч комунальники під його керівництвом облаштували ділянку біля Будинку піонерів і встановили постамент з погруддям. Він вмів розрубувати вузли. Телефонує мені вранці: «А ну прийди подивись…»
Я був у щоці. Всі були в шоці. Але перед цим ми з ним замовляли гранітну брилу в Богуславі, передавали напис граверам, а місяцем раніше видобули з районного краєзнавчого музею погруддя Тараса, про наявність якого нагадала директорка Любов Петрівна Ткаченко. Він там перебував в ув’язненні ще з 1970-х, хоча скульптор готував йому щасливішу долю.
І ось несподівано прийшла воля. Уявіть собі: після стількох років забуття, виходить наш геній на люди, і здається, що дивиться на світ здивованими очима. Ще навіть, коли він не заволодів цим маленьким плацдармом, вже тоді став ключовою фігурою міста і майбутнього заходу. До нього і, навпаки, від нього потягнулися всі ниточки свята: до Народного хору під керівництвом Ірини Новічкової, який вивчав слова та мелодію пісні «Ще не вмерла Україна…», до першого козацького осередку, який заснував талановитий спортивний організатор Іван Пантелійович Коваленко, до кобзи уславленого кобзаря Василя Степановича Литвина, з якої мали вийти в призначений день його думи. Всі ниточки свята мала зв’язати команда культпрацівників у складі Григорія Лавриненка, Ірини Новічкової, Анатолія Климака, Олександра Кочерженка, Світлани Андрущенко, Володимира Миколюка, Надії Вегери-Предченко, Антоніни Семенчук, Лариси Литвин, Василя Шендрика, Марії Стеценко та багатьох інших.
Відкрили гарно, душевно. І водночас урочисто, на високому державному рівні, бо від найвищого органу держави учасників свята вітав народний депутат України Валентин Родіонович Швець. І не врочистість була обличчям свята, а щирість. Здавалося, Тарас сам читав свої вірші. А потім співав пісні разом із народним хором. І натовп людський нагадував море, яке зітхало і хвилювалося. Бо це вам не якась естрадна зірка приїхала в Кагарлик, а сам Шевченко – суперзірка, яка ніколи не згасне.
Потім людська ріка потекла до стадіону, а він залишився сам, певно, жалкуючи, що не зміг піти з усіма, бо там мало відбутися цікаве дійство, але йому час було заступати на варту, як колись заступав на горі Курганташ на півострові Мангишлак. Служба теж відповідальна, але ж не така виснажлива, як у казахській пустелі, де із друзів лише верба, посаджена власними руками, яка його рятувала від сонця, розпачу й туги. Ми тоді не знали про ту вербу, а тому випускники однієї з міських шкіл посадили поряд калину, яку викопав у слобідському березі Григорій Лавриненко. Окрім неї у тому скверику – каштани та ялини – тепер вони його захищають від сонця. А на серці у поета, як і в його народу – надія.
Народний хор Кагарлицького міського будинку культури
Я вже забув деталі свята на стадіоні, аж раптом серед старого мотлоху знаходжу чорновик сценарію, написаного від руки. Читаю і плачу. Звертаю увагу на те, що рядок: «У виконанні Кагарлицького Народного хору звучить пісня «Ще не вмерла Україна…» двічі викреслено і нарешті вписано знову.
Це був ще один рубікон, який треба було перейти. Сумніви і вагання були такі ж, як і перед окружними передвиборними зборами у Миронівці, де ми всупереч волі «керівної і спрямовуючої» висували першого в області альтернативного кандидата в народні депутати СРСР: «Виступати чи не виступати, співати чи не співати, бути чи не бути?» Співати. Бути. Цей твір прозвучав вперше в історії цього краю, більшість кагарличан її ніколи й не чули, але впізнали десь на генетичному рівні, як головну пісню. Вона стала шоком, бомбою не лише того дня, але й останнього семидесятиріччя. А ще викликом. Люди встали, потім вітали хор овацією. Чи розуміли тоді, що вона відкриває перед ними двері у новий незнаний світ, сповнений боротьби?
Чую, як мороз обсипає спину і волосся ворушиться на голові, і сльози бринять на очах. Ти виходиш із тієї пісні, наче з ванни молодості – оновлений, просвітлений, зовсім інший. Висока мить. Хотілося вірити, що й для всіх учасників свята вона була переломною. І мабуть, так воно й було. Бо хто ж тоді віддав понад 90% голосів за Незалежність України на Референдумі 1 грудня 1991 року? Це вже був не просто люд український, а вільний народ, який почав усвідомлювати себе нацією.
Але перед цим треба було спалити страх, покору, зневіру, меншовартість. І козаки Кагарлицького коша їх спалюють на великому вогнищі. Поки що символічно. А потім кожен мав знайти в собі мужність зробити це у своїй душі.
Слід також було повернути Пам'ять. А вона у нас страшна, замішана на крові, сльозах, болеві. Якщо розгорнути її, то вийде рушник, вишитий червоним і чорним. Тільки червоне – це кров. На зелене поле виходить Жалоба у чорному вбранні, за нею семеро дівчаток-янголяток зі свічечками. Чорне і біле на зеленому – це теж про нас, бо смерть чомусь дуже полюбляє ходити нашими чорноземами та хлібами. Хоча там мала б ходити любов. Перша свічка – за витязів Київської Руси-України, друга – за козаків запорозьких та учасників селянських повстань, третя – за учасників визвольних змагань початку-середини XX століття, четверта – за невинно убієнних під час більшовицьких репресій, п’ята – в пам'ять про українців, заморених Голодоморами, шоста – за загиблих під час Другої світової війни, сьома – за жертви Чорнобильської катастрофи.
Олександр Карпенко біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Прудентлполісі (Бразилія). Автор - Лео Мол
Якби я організовував це свято сьогодні, то на полі спалахнули б ще й свічки в пам'ять про героїв Небесної сотні і про тих, хто загинув, захищаючи рідну землю від російських агресорів, починаючи з 2014 року. Не хотілося б, щоб рубців на нашому серці більшало. Годі, настраждалися, натерпілися. Дуже багата наша земля, але ж хіба не сплатили ми за неї надвисоку ціну?
В пам’яті за життя назбиралося багато різних кадрів – похмурих, сірих, розмитих, і навпаки, чітких, яскравих та живих. Спогад про той день найглибший, найвиразніший, найтепліший. І найяскравіший, як спалах на Сонці.
Відтоді і назавжди пам’ятник Кобзарю стане стрижнем культурного життя міста і району. А для мене скверик, у якому він стоїть, став своєрідним космодромом, звідки я вилітаю в інші світи. Це вже традиція: прийшов, доторкнувся до теплого граніту і… полетів. І так ниточка за ниточкою з’єднує цей край з різними континентами і народами та пам’ятниками Кобзарю в інших країнах: Оттаві (Канада), Прудентополісі (Бразилія), Вашингтоні (США), Будапешті (Угорщина), Варшаві та Римі…
Із моєї книжки "Верба в пустелі"
