Вишиту сорочку, якій понад 100 років, носить довгожителька із села Сущани, що на Кагарличчині. У ній виходила заміж її мати.
94-літня Ганна Йосипівна Пономаренко із Сущан Кагарлицької громади дбайливо одягає свій найкращий одяг - вишиту сорочку, у якій виходила заміж її мати. Так, сорочці понад 100 років, і це рідкісний родинний експонат, який поєднує покоління.
94-літня Ганна Йосипівна Пономаренко
У Ганни Йосипівни, яка народилася у 1927 році, склалося непросте життя - вона пережила війну, голод, і, як ніхто, знає ціну шматку хліба.
- У ті страшні роки була створена комуна. Всіх жителів примушували вступати до неї, - свідчила Ганна Йосипівна. - Хто не йшов, то у них забирали все: зерно, птицю, корів, телят. Навіть якщо одяг який у скрині новіший побачать, і той заберуть. Доводилося платити різні податки, платити позику. Раз заплатив, а через певний час ідуть знов і вимагають платити вже за щось інше, і так не один раз.
Ми назмітали на дні борошна, спекли хлібину з того останнього борошна і сховали в скрині, - продовжує довгожителька із Кагарличчини. - Активісти прийшли, почули, що пахне, зірвали замок зі скрині і забрали ту останню хлібину. Щоб вижити, їли все: і лопухи, і лободу, і подушечки на калачиках... Ой, дитино, не дай Бог, як це тяжко згадувати (ділилася своїми спогадами Ганна Йосипівна з односельчанкою, директором місцевого Будинку культури Галиною Перевертун. - Була в мене ще сестричка старша 1925 року, померла від скарлатини.
На цвинтарі викопували дуже великі і глибокі ями, куди і звозили чорною підводою, яка як ніби сама смерть їздила селом та збирала опухлих від голоду людей. Так, було таке, що ще й тих, хто не дихав, викидали. Казали, що як Любка Герлянд із Уляною Удовенковою проходили повз цвинтаря, то з тої ями дядько кричав, просив допомогти вибратись. А вони злякались, утікали. То він наклав трупів і по них вибрався. Кажуть, він вижив і колись приходив на те місце після голодомору. На тому місці зараз насип, а коли трупи прикидані перетрухли, то була долина.
Яма для трупів була ще і біля насипу (його тепер і сліду немає). Цей насип був для полотен майбутньої залізниці, яка мала проходити повз нашого села (при в’їзді в село зі сторони Германівки) і аж до Гришиного (Рівненська область). Не судилося бути їй побудованою через першу світову війну, революцію, післяреволюційну розруху, затяту більшовицьку “принциповість”. Тяжко згадувати ті страшні роки...
Батько наш, Йосип, перед війною був головою колгоспу. Роздав людям усю худобу і пішов на фронт, - згадує наша героїня.
Ганна Йосипівна Пономаренко з директором Сущанського сільського будинку культури Галиною Перевертун.
"Наперекір усьому Ганна Йосипівна не втратила оптимізму: жартує, згадуючи якусь історію, а тоді й заспіває, - розповідає про бабусю Галина Перевертун. - Між іншим, наспівує стародавні колядки та щедрівки, працівники культури записують та виконують їх з дітьми та вокальним колективом у місцевому Будинку культури.
Вишила сорочку, у якій ви бачите Ганну Йосипівну на фото, її мати - Текля Олександрівна Семененко. У ній вона виходила заміж у 1920 році. Вишивати її навчила мати Лукерія Арсененко.
Сорочку у бабусі зараз беруть на виступи в селі та на районних оглядах української пісні - спочатку онуки, а тепер вже і правнуки. Ганна Йосипівна одягає сорочку на свята у сімейному колі, де шанують і бережуть українські традиції.
