Активно розвиватися бізнес на Кагарличчині почав вже в перші роки здобуття Україною незалежності. Хтось обирав шлях бізнесмена усвідомлено, як нову професію. Інші - на якийсь час, щоб поправити свої фінансові справи, так би мовити, без відриву від виробництва. Але незмінним атрибутом малого бізнесу в ті часи був візок-”кравчучка”. Названий в честь першого президента незалежної України.
Одним із тих, в кого бізнес заробився із “кравчучки” була й жителька Кагарлика Катерина Вовк. Вона погодилася розповісти Кагарлик.City про ті часи.
Катерина Вовк біля бару "Бістро"
Порятунком стали поїздки в Польщу і Румунію
- Почалося все із розвалом Радянського Союзу, - ділиться спогадами кагарличанка Катерина Вовк. - Ще у 1985 році, коли Горбачов сказав "Перестройка, перестройка, будем все престраивать". Ото воно все потихеньку і почало валитися. Наприкінці 1990 року ввели купони до рублів. Потім Україна стала незалежно. Почалися купоно-карбованці. А за них нічого купить не реально було. Гроші знецінювалися із космічною швидкістю. Прилавки були пусті: що продовольча група, що промислова. І люди були просто вже на межі. Цю прогалину треба було якось заповнювати. І вже на початку 90-х ми почали їздити за кордон.
Я їздила теж. Що ми туди везли? Я, наприклад, 8 разів їздила у Польщу і в Румунію. Що ми там купували? Ми продавали різний свій непотріб. А ще те, що ще залишилося у нас на прилавках в магазинах: електротовари, фотоапарати, галоші, шкарпетки - хто що міг знайти і купити тут, те й віз.
Бізнес-тури під егідою профспілок
- Торгувати нам було не легко. В Румунії на ринку орудували місцеві злочинці: обкрадали нас, махлювали. Ми ж не знали румунської мови, не розумілися на їхніх грошах. А поїздки були на 10 діб.
Це не були якісь спонтанні поїздки. Цікаво те, що їх організовували тоді профспілки підприємств. Наприклад профспілка колгоспі імені Леніна, так він тоді звався. Там голова профспілки організовувала і доярок, і свинарок, і інших працівників. Набирали охочих, замовляли автобус в автоколоні і їхали торгувати.
Везли собі, рідні, кумам та друзям
- Вийшло так, що мені теж довелося їздить, бо треба було сім'ю одягнути, прогодувати. Я працювала в редакції газети "Будівник комунізму" на радіо, яке тоді було при редакції, а згодом на Кагарлицькій телерадіостудії. Чоловік працював у комунгоспі майстром. Ми їздили із колегами.
В мене двоє дітей, два хлопці. Вони тоді були ще малі. І просили привезти із закордону жуйок. Пам'ятаю, що перші були "Турбо" і "Термінатор". А ще батончики "Снікерс" і "Марс". Як мої діти прийшли із ними в школу, то мене туди ще й викликали. Сказали, хіба ж можна так, що у ваших дітей є таке, а у інших немає. То ми тоді пригостили всіх їхніх однокласників.
Спочатку ми привозили із-за кордону товари для свого вжитку. Це були одяг і взуття. Привозили товари й родичам та колегам, кумам, знайомим, які не могли поїхати з нами. Вони просили привезти і їм, бо потребували таких речей - ми привозили. Вже тоді моя покійна мама казала, от побачиш, що прийде час, коли на прилавках буде все, а купити не всі зможуть. Так воно і сталося
Перший бізнес на наклейках і жуйках
- Як зароджувався бізнес? Та зараз навіть і смішно про це говорити. Мій син почав у школі торгувати наклейками "Турбо" і "Термінатор". А потім чоловік пішов із жуйками на наш ринок: то уторгував три свої місячні зарплати.
Жуйки "Турбо"
Чоловікові колеги з нього попервах кепкували: що, ти, мовляв, в торгаші подався, солідна така людина. Але у нас не було виходу. Тому що на ринок спочатку пішов син. Але там його побили дорослі хлопці. А батько тоді вже пішов із сином, щоб його не ображали. І таким чином почався наш бізнес - із жуйок. Вони були тоді дуже популярні.
Офіційно підприємці із 1992-го року
- Після того, як в нас все почало налагоджуватися із торгівлею, до нас прийшли із податкової і сказали, щоб ми узаконили свій бізнес. Це був 1992 рік. Як зараз пам'ятаю, ми отримали Свідоцтво 30 листопада 1992 року. І почали працювати легально, платили податки.
В 1993 році я звільнилася із роботи і зайнялася суто бізнесом.
Законодавство, яке стосувалося дрібного бізнесу, тоді було дуже не досконале. Його постійно реформували. Були й перепони, перевірки. Але, як кажуть, на те й щука, щоб карась не дрімав. Ми з усім справилися. Я, свого часу, закінчила із відзнакою індустріальний технікум в Ірпені за спеціальністю "фінанси й кредит". Тож могла все порахувати, прикинути. Порахувати, що і як вигідно, а що ні. Та й тоді були ще молодими, була наснага і сила.
З кравчучкою не розлучалися
- Чи допомогла вам вижити "кравчучка"? З "кравчучкою" ми практично не розлучалися. Це був єдиний транспортний засіб для виживання. Скільки брали на ту кравчучку, ви навіть не можете уявити. Як ми їздили продавати в Москву чи Мінськ. На кравчучку клали мішок цукру, свекруха зарізала кабана, це ще зверху 30 кілограмів сала, а зверху буженина. Ковбасу коптили, замовляли у нас на ковбаснях. І це все кравчучка. Сто кіл везли не менше.
Замість закордону - Київ
- Згодом поїздки в Румунію і Польщу покинули. Бо по дорозі лютував рекет, грабіж. Та й митниця обдирала. Стало не вигідно їздити. Та й не було вже чого везти. Вивезли все, що можна було.
Закордон нам тоді замінив Київ. Там на Центральному стадіоні (нині - НСК "Олімпійський") тоді був потужний ринок. Стояли ятки, де ми купували імпортний товар за оптовими цінами. Наймали гуртом із іншими підприємцями транспорт і їздили туди на закупи. Купляли різні алкогольні напої: шампанське, різні лікери, те саме знамените Амарето, вина. Тоді це було дозволено без проблем.
Катерина Вовк за стійкою бару
Бізнес потроху йшов у гору і тому виникла необхідність поставити й собі на ринку павільйончик. Я пішла в архітектурне бюро, взяла дозвіл на павільйон 3 на 4. Купили метал, профіль. Чоловік на роботі зварив. Обладнали його. Туди ми завезли вже й тютюнові вироби, і алкогольні, пиво, квас, воду та інші товари.
Згадую час коли ввели гривню. Як тоді було добре. Один долар коштував 1 гривню 76 копійок.
Тоді ми купили собі автомобіль - "Жигулі - четвірку". Свекруха нам допомогла. Їй компенсували майно за розкуркулення.
З бізнесом ріс і рекет
- Разом із бізнесом виріс і рекет. Пам'ятаю, як чоловік разом із моїм братом поїхали на стадіон в Київ на закупи. Брат десь відлучився, то чоловіка затягли в пустий павільйон, забрали гроші, а його там закрили. Сидів аж до вечора. Брат зміг його знайти лише як ринок почав закриватися: почув, що хтось грюкає у двері й гукає про допомогу.
Палив нам рекет павільйони і в Кагарлику. Прямо в центрі міста. Бо не хотіли платити.
Разом із цим ми ще їздили й на Москву та Мінськ. Так от в Москві теж було не просто. Можна було повернутися в пусту. Було, що підсовували фальшиві гроші.
Бути бізнесменом - то в крові
- Згодом наш бізнес із тих павільйончиків почав переростати в стаціонарні заклади. У 1997 році ми звели бар "Вояж". А ще через 10 років з'явився і бар "Бістро".
В барі "Бістро"
Зараз ми з чоловіком вже на пряму бізнесом не займаємося за станом здоров'я. Ми пенсіонери. Я 18 років як пенсіонерка. "Вояж" законсервували, а"Бістро" здаємо в оренду.
Діти обрали свій шлях
Хотіли дітям передати бізнес, але вони не родилися бізнесменами. Молодший син у нас юрист, а старший - технар. Ми дали дітям гарну освіту.
За плечима старшого сина технікум радіоелектроніки, Муніципальна академія і Харківська академія комунального господарства. Він учасник бойових дій в АТО, доброволець. Має багато державних нагород. Дуже патріотичний.
Менший син закінчив академію муніципального управління, Одеський юридичний університет і школу адвокатів.
Діти пішли своїм шляхом. Хоча вони свого часу нам допомагали, вони знають цей хліб.
Ми - потомственні бізнесмени
Я скажу так, що цю справу - бізнес - потрібно любить. Потрібно в душі бути підприємцем. Не кожен це зможе потягти. В мене є знайомі, які кажуть, "а я б ніколи не змогла б так, мені стидно". А ми платили податки, давали людям роботу, забезпечували стаж.
В нас це в крові. У мене і в чоловіка якраз це по материнських лініях. В діда мого чоловіка було 50 десятин землі. Це понад 50 гектарів. У нього було 8 дітей. Були і корови, і свині. Але радянська влада його розкуркулила. Вивезли недалеко: за насип. Там і вбили. Діти-сироти по світу розбрелися. В живих залишилася лише моя свекруха.
Мій дід був бойщиком. Він сам бив скот і сам розбирав туші, робив ковбаси. В нього було 12 дітей. Їх він теж долучав до праці, навчав своєї справи і хлопців, і дівчат. Теж розкуркулення і вислання. Під час голодомору четверо дітей вмерло. Залишилося восьмеро. А до старості дожили лише четверо.
Тож підприємницьку жилку ми перейняли від діда-прадіда.
