Кагарлик.City продовжує цикл публікацій на тему «Втеча від війни». Нині на Кагарличчині перебуває багато переселенців. Вони вимушено тікали від війни, рятували дітей та власні життя.
Ми вже розповідали про родину Оксани Манакіної із Волновахи. Жінка разом із родиною спочатку приїхала у Великі Пріцьки. Там пожили до липня, а далі орендували житло у Кагарлику. Брат пані Оксани живе у росії. Він ніяк не може зрозуміти, чому ж сестра втекла від російських обстрілів на Кагарличчину, а не приїхала до нього.
Сьогодні свою історію розповість Ганна Гайдук, яка приїхала в Кагарлик із Херсонщини.
Зустріла війну вагітною
Сім'я Гайдуків: родинне свято
Я – Ганна Гайдук, мені 35 років, мама трьох дітей. Моя сім'я із села Львове Бериславського району Херсонської області, це біля Каховської ГЕС. За професією я касир комп'ютерного набору знання ПК, працівник торгівлі.
23 лютого я була в сусідки, відзначали День народження її доньки. А о 5 ранку у нас почалася війна. Я прокинулася від бахів, почали трястися вікна.
Телефоную мамі, яка живе по правій стороні, Новомаячка, ближче до Олешок:
«Що сталося?»
«Не переживай, доця, то навчання».
Телефоную чоловікові - він якраз на роботі в Херсоні був. Він також заспокоює, мовляв, все нормально, лягай спати.
Я була вагітна третьою дитиною, знаходилася вдома із меншою 7-річною донькою, старша була у бабусі в Маячці. О 8 ранку приїхав чоловік.
В окупації прожили два місяці
З 24 лютого ми жили в окупації 2 місяці.
За цей час довелося бачити безчинство і звірство російських солдатів: вони вбивали собак, розстрілювали вікна будинків, забирали машини, забрали телефони і в старшої, і в молодшої наших доньок. 24 лютого один чоловік із нашого села поїхав записуватися до ЗСУ, його забрали росіяни й він по сьогодні у них у полоні.
Ганна Гайдук очікує поповнення родини
Російські солдати заходили до нас у хату, перевіряли всю підлогу, стукали чи не ховаємо ми кого під нею. Вони шукали «атошовцев».
Наша 7-річна донька Саша трималася, як ніхто, сміливо, вона у нас молодець. Зараз Саша навчається у 2 класі Кагарлицького ліцею №4. А старша – 14-річна Яна приїхала до нас буквально місяць тому. Весь цей час вона була у моєї мами на окупованій території в Маячці. Кума вивезла її звідти через Запоріжжя. Мама ж залишилася там, зідзвонюємося рідко, бо зв'язку практично немає.
Напередодні виїзду з Херсонщини до нас у будинок зайшли, ткнули чоловіка у спину автоматом і наказали спуститися в підвал. Після того випадку я сказала йому, що точно будемо виїжджати, бо терпіння вже немає. Його не катували, його перевіряли чи він не «атошовець» і оглядали чи немає татуювань. Чого не скажеш про чоловіків з інших вулиць – з них знущалися. Також перевіряли паспорти, свідоцтва про народження дітей.
Ми з ними говорили російською, українською боялися.
Моя мама живе – за Новою Маячкою, за Чернянкою, там зараз дуже страшне відбувається. Але вона не може виїхати, росіян в селі дуже багато.
З Херсонщини нас вивозив чоловік. Дорога з окупованої території була дуже важка. Особливо Снєгірьовка. Важким було блок-пости, зупинки, перевірки машин, роздягання чоловіка. Нас не хотіли випускати. Визначальною стала моя вагітність, тому ми, Слава Богу, тут, на вільній частині України.
Тримали курс туди, де не бахкають
Сюди ми добиралися 3 доби. Першого дня зупинилися ночувати у Лиманці, недалеко від Херсона. Другий день ми вже під Кривим Рогом ночували, люди нас пустили.
Як ми знаходили місце для ночівлі? Заїжджали в село, зверталися в сільську раду і нас направляли до людей в приватні будинки переночувати. На третю добу ми доїхали до Кагарлика. Стали біля «Фори», чоловік шукав квартиру подобово. Але в нас вже не було ні бензину, ні грошей.
Родина Гайдуків: щастя в дітях
У Кагарлик цілеспрямовано не їхали. У нас немає тут ні рідних, ні друзів. Ми нічого не вибирали, тримали просто курс туди, де не бахкають. У свекрухи, яка їхала разом із нами, залишилося 500 гривень. Ми вирішили зайти до «Фори», щоб купити гарячого чаю. А молодша донька каже чоловікові: «Я вже не можу! Я вже не витримую!» Це настільки важкою для неї була дорога.
Коли ми зайшли у «Фору» купити чай, якісь дівчата запитали нас: ви переселенці? Нас направили у 3-ю школу, там давали гуманітарку, і дівчата-волонтери зідзвонилися з мером міста Панютою, він нам і допоміг. Зараз ми всією родиною живемо у церкві «Голгофа».
Із вірянами - як одна сім’я
Сергійка я народила в Києві. Зараз йому вже 3 місяці. В Кагарлику лежала тиждень на збереженні. Тиск був 180/100, лікарі побачили загрозу і направили в Київ. У столиці я і народила сина – народжувала важко, вакуумом. Будемо їхати робити УЗД голівки чи нічого дитині не пошкодили.
Ставлення вірян церкви «Голгофа», де ми живемо зараз, до нас надзвичайно хороше – як рідна сім'я, велика-велика родина. Допомогли і в пологовий будинок, і памперсами, і коляску – все вони.
У нас хороші умови проживання, кімната, ліжка, кухня. Чоловік зараз шукає роботу в Києві. Але в основному допомагає пастору церкви Івану на підприємстві по переробленні сміття.
Ми дуже завдячуємо Юрію Загурському із "Голгофи", якого вважаємо своїм рятівником. Це він допомагав забрати нам старшу доньку сюди, це він допомагає у всіх потребах, які ми маємо.
Наша хата як решето, але тягне додому
Наша хата – як решето, можна макарони проціджувати. Вікон немає. Одні стіни. Але все одно душа тягне туди, додому. Чоловік каже: «Добре, що хоч стіни є, можна буде відбудувати».
Я зараз в декреті. Чоловік у нас там працював на мийці й «наводив красоту машинам». Зараз роботи в Кагарлику немає. Нам, як переселенцям, виплачують допомогу – на дітей по 3 тис. грн, на дорослих – по 2 тис. грн. Завдяки тому, що памперси не потрібно купувати, бо ними забезпечує церква, нам цих грошей вистачає. Допомога вірян спрощує життя, вона досить суттєва.
Мене дуже тягне додому. Там мама. Вона теж хотіла б виїхати. Але росіяни змусили людей під дулом автомата зробити російські паспорти. Вона зараз із російським паспортом. Тепер їй ніяк не виїхати. Може хіба що в Крим, або у бік Москви.
Нас не примушували змінювати паспорти. Нам поталанило, що я була вагітна – Сергійко виручив усіх.
Ніколи не забуду тих, хто нам допомагав, а ще - як ракети падали на село
Біля церкви "Голгофа" в Кагарлику. Ганна Гайдук із своєю кумою. Їм принесли допомогу учні 2А класу міського ліцею №2.
Чого ніколи в житті не забуду? Людей, які приймали нас, коли ми виїжджали. Дотепер з ними зідзвонюємося. Подружні пари Тамара і Толя та Наташа і Толя із сіл Лиманець та Підлісся. Прихистили, дали покупатися, борщу наварили, їсти із собою в дорогу дали. Люди такі, що поклонитися їм до землі треба. Я їм дуже вдячна. І вони телефонують нам, питають як ми, і ми їм телефонуємо. Постійно питають: «Як ти, Анічка? Як лялічка? Чим ми можемо допомогти?»
Ще не забуду того, як було страшно, коли почали падати ракети в село.
Ми ховалися в погребі. Не виходили з нього 2 тижні. Я заробила собі хронічний нежить, бо там було холодно і сиро.
Донечка молодша була з нами, вона молодець, постійно підтримувала мене: «Мама, Зеленський сказав, що ми переможемо – значить переможемо».
Наплакалися. Уже сил немає плакати.
Люди сиділи по хатах та по погребах, могли виходити тільки тоді, коли привозили хліб.
Російські солдати стояли біля магазина, біля кладовища. Одного разу зробили нам зібрання – запропонували гуманітарку. Це були ліки. Ми відмовилися. Знаєте, що це за гуманітарка була? Це наша, українська, гуманітарка їхала, вони зупиняли машину, забирали, привезли до нас, наче це вони допомагають, просто печатку їхню ставили «зетку». Ми жодного разу в них нічого не брали. Дай Боже, щоб ми їх більше не зустрічали.
Вони жорстокі. Дуже. Вони не називали себе ЛНР-ДНР чи Росія. Вони говорили нам, що «ми – асвабадітєлі», що приїхали нас асвабаждать. Тільки від кого асвабаждать?
Хочемо відбудувати свій дім
У Збройні Сили України ми віримо понад над усе. І якби мала можливості допомагати ЗСУ, то обов’язково б це робила. У школі ось збирали посилки на фронт, то донька понесла і від нас передачі – і продуктів наклали, і листівок солдатам дитина понароблювала.
Кагарлик для мене став другим домом – тут нас прихистили, ми дуже цінуємо гарне ставлення. Хоча додому на Херсонщину дуже тягне.
Яна та Саша Гайдуки у себе у дворі на Херсонщині
Коли ми повернемося додому та відбудуємо житло, все одно повернемося сюди, щоб побачитися з пастором “Церкви Істина життя” Наталею Гошко, вона нам також допомогла, з Іваном та Олею Щеками з «Голгофи». Адже Кагарлик для нас став місцем порятунку і місцем, де я зустріла хороших людей.
Найбільше бажання зараз – швидше повернутися додому, бути біля мами.
Щодо потреб і того, чим нам можуть допомогти місцеві жителі - у нас все є, а от від консервації не відмовилися б.
Сьогодні мені приснилася дорога і красивий ліс. Може, це через те, що плануємо ще поїхати за кордон до Польщі. Правда, не знаю чи чоловіка випустять із нами. Чоловік хоче працювати й заробляти, бо треба ж буде за щось відбудовувати дім.
