Із перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну багато наших співвітчизників покинули свої домівки, щоб захистити своїх дітей і перевезти у безпечне місце.
Це – історія багатодітного батька Миколи з села Півці, що на Ржищівщині, який вивіз свою велику сім'ю із Києва, де вони проживали. Про життя в Словаччині, своїми співчуттями і спостереженнями Микола поділився із журналістами Кагарлик.City.
У машині – діти, хом'як і равлик
На початку повномасштабної війни ми родиною виїхали до Білоцерківського району. Там були два тижні. Коли там зникло все з магазинів у радіусі 25 км, над селом почали літати ракети та літаки, а через село їздити колони техніки. І на той час не завжди було зрозуміло чия вона.
Фронту толком ще не було, ми подалися на захід країни у пошуках тихішого місця. Так, як туди теж прилітало, медичні лабораторії були зачинені і в аптеках не було ліків, ми виїхали до Словаччини.
Село в Словаччині
Проживаємо ми своєю великою сім'єю в Тренчанському краї, в селі на кордоні з Чехією. Словаччину обрали невипадково. Трохи знаючи історію ХХ століття і розуміючи, що там мова близька до української, а у народу немає натяку на імперське минуле, вибір був очевидний. До того ж, країна сусідня. Тому коли ми вирішили, що треба їхати за кордон, то одностайно (я і дружина) була обрана Словаччина.
Їхали з важким серцем. Усі плани, все життя, все майно, Батьківщина - все залишилося там, за спиною. У машині - діти, дружина, хом'як, равлик, два комп'ютери і трохи одягу. Попереду невідомість. Причому повна. Це ж не плановий переїзд, коли готуєшся морально, вивчаєш місцевий бекграунд і потім їдеш.
У однієї доньки вже починалися панічні атаки, у дружини - теж. А наймолодша, грудна, сильно хворіла. На той час в Україні не працювала жодна лабораторія та неможливо було купити неохідні ліки. Дитині щодня ставало гірше. І вже тут за три місяці її виходили лікарі. Середній доньці тут наймали психотерапевта, бо панічні атаки не припинялися і вона вночі майже не спала.
Як проходить наш день
Мешкаємо ми в селі, в приватному будинку, який до війни господар здавав у оренду туристам. Так би мовити, будинок готельного типу. За селом починається Чехія. В одній кімнаті мешкають старші діти, в іншій я з дружиною та найменша дитина.
Як проходить наш день? О 6.30 підйом, допомогти дітям зібратися до школи. У Словаччині навчання в школах починається о 7.30. У школу треба прибути за 15 хвилин до початку уроків. Старша донька їздить автобусом у школу в сусіднє село, бо у нашому лише початкова школа. Обидві ці школи, певна річ, словацькі. Після того, як діти пішли до школи, то є час трохи побайдикувати чи подрімати перед початком робочого дня.
Працюємо ми з дружиною віддалено за комп'ютерами: я - в Україні, дружина - в Австралії. Після повернення дітей зі школи дружина шукає їм матеріали для уроків в українській школі, тому що вони навчаються і в Україні на сімейній формі навчання. Діти роблять словацькі та українські домашні завдання, ми далі працюємо. Потім приготування вечері, вечеря, ніч, такий самий ранок... На вихідних всі відсипаємося та їздимо до райцентру за продуктами на тиждень.
Те, що вражає за кордоном
Коли ми приїхали сюди, найбільше що мене вразило, і що донині періодично вражає, - це те, як безнадійно нас всіх психологічно скалічив радянський союз. 70 років кілька поколінь звикали і жили тим, що десь щось потрібно вкрасти. Тому для мене було неочікувано, що на заправці ти заправляєш авто, а лише потім сам ідеш і розраховуєшся. Нічого не заважає після заправки просто поїхати.
Словаччина. Гірські пейзажі
Охоронці у супермаркетах не ходять за тобою по п'ятах, не пасуть тебе на випадок, що ти вкрав цукерку. У багатьох магазинах полиці з товаром починаються при вході, а каси в глибині залу. І таких моментів просто неймовірна кількість, де все вказує на те, що тобі довіряють, що ти людина, що ти не той, хто потенційно може вкрасти чи надурити. На жаль, нашій соціальній відповідальності, яку поколіннями вчили красти й не довіряти, ще дуже далеко до такого.
Ще дуже вразило те, що Словаччина була в складі Австро-Угорщини, в складі Чехословаччини, в складі ЧССР. Але всі 5 мільйонів словаків говорять лише словацькою мовою. Німецьку, угорську, чеську чи російську тут знають одиниці і ніхто її не використовує. Як в них кажуть, «на Словенську по-словенськи». Тому вони відверто не розуміють, чому неймовірно велика кількість українських біженців говорить російською.
Наші середні діти дружать ще з однією дівчинкою їх віку, яка виїхала з батьками з окупації із Херсонської області. Але ми не спілкуємося - немає на це ні часу, ні бажання.
Допомога українцям від місцевих
З початку війни підтримка місцевих людей була шаленою. Майже кожен вважав своїм обов'язком хоч щось зробити для українських біженців. По телебаченню відсотків 30 реклами було на цю тему, що Україна потерпає, але бореться, і давайте їй допомагати.
Коли ми приїхали в село, нас було дві родини біженців. Нескінченним потоком люди несли продукти харчування та одяг. Уже за кілька місяців усі втомилися і перестали. І добре. Бо ми теж втомилися постійно відмовлятися, просили більше не нести. Ми з дружиною працювали, нам було незручно, що люди так само, як ми, працюють і від себе відривають. Адже в людей доходи в Словаччині доволі невисокі.
Господар будинку знайшов нам три вживані велосипеди. Двоє сусідів ще свої старі віддали. Тож діти задоволені.
Ще цей господар за нашим проханням знайшов нам ділянку для городу, який люди виорали та закультивували, а ми засадили. Тож влітку та восени ми й свій урожай мали. Зараз іноді допомагають сусіди тим, що в самих є. Благо, вже не купують нічого. Можуть принести то пакет з яблуками, то лоток з яйцями. До серпня регулярно картоплю приносили. Та потім у нас на городі вродила своя.
Діти гарно спілкуються словацькою
Мову Словаччани не вчу. Я хочу додому. Мені вистачає, що я розумію розмовну словацьку, а словаки розуміють українську, якщо говорити повільно. Дружина кілька речень вивчила з поваги до них. Діти вчили словацьку з репетитором, їм потрібно було і для навчання у школі, і для спілкування з однолітками. Зараз вони говорять нею дуже гарно.
Збройним Силам України, звісно, допомагаю. З кожної зарплати. Раніше донатив на фонди. Потім у деяких із них засумнівався, тому почав донатити адресно.
З українських новин ми не вилазимо, підписані на силу-силенну телеграм каналів.
Почуття провини, що сім'єю виїхали з України, спочатку було. Навіть до депресії себе цим довів. Потім ближче до зими відпустило.
Медицина: що хочеться перейняти
З першого дня, як ми тут оселилися, староста села відвела нас до дільничного педіатра. Наших дітей поставили на облік. У найменшої нарешті взяли аналіз крові і терміново призначили лікування. За місяць знову аналізи і продовження лікування. За три місяці дитину виходили.
Цього року дружина зламала руку, тому довелося теж звертатися.
Порівняли їх медицину – невідкладну і планову. Невідкладна набагато краща за нашу, планова – гірша.
Коли з дружиною сталася травма, нас прийняли без черги. Рентген комп'ютерний, лікарі кваліфіковані і всі знають ще англійську.
Операцію дружині зробили через 4 години, як останній раз пила воду. Вставили пластини. В палаті – кнопка виклику медсестри. Годують тричі на день кожного окремим меню. Дружина перебувала в лікарні 3 доби. За усе це з нас не взяли ні копійки.
Медицина тут страхова. Вся. Але страхові компанії взяли на себе ярмо і всі біженці обслуговуються за рахунок фонду, що вони створили.
Таке саме й з автомобільними страховками.
І щоб не задовбували бабці, яким вдома сумно, то прийом лікаря коштує символічно 2 євро, це ціна хлібини і чупа-чупса (хоча з нас і цього не взяли).
Так у результаті у чергах немає здорових людей.
Це як в Штатах, тільки дешевше – там 20 доларів, тут 2 євро, але ефект той самий.
Якби у нас треба було платити 50 гривень за нетерміновий прийом, то хворий їх би знайшов. Це не гроші. Але дурко, якому сумно, лікаря б не задовбував і не забирав час у лікаря і хворих.
Я колись почув про це в американців, був у захваті від ідеї. Потім побачив це наживо тут, зі значно меншою сумою. І бачу, це дійсно працює. У результаті, якщо тобі дійсно треба допомога, страхова все сплатить, тебе рятують. А якщо ти прийшов просто помусолити людям мозок, то плакали твої 2 євро. Як на мене, це класно. І це не стосується тих, кого привезла «швидка».
Зайві лікарні тут позакривали. Зробили розрахунок на те, щоб за 15 хвилин прибула «швидка». Решта лікарень працює за офісним графіком.
Школа: відмінності з українською
Між ними та нами дуже велика прірва.
По-перше, тут діти в 13 років вважаються ще малечею. Варіант святкувати 13 років із друзями в кав'ярні, піцерії чи розважальному центрі тут взагалі не розглядають. Спорту та дозвіллю виділяється велика кількість уваги. У кожному селі є футбольний стадіон з трибунами та своя футбольна команда. Звісно, проводяться матчі. Вся країна пронизана туристичними вело- та пішоходними маршрутами. Тут на вихідних усі йдуть чи їдуть у гори.
На вихідних усі відпочивають в горах
У нашому селі регулярно відбуваються якісь святкування для дітей/дорослих, чи тих і тих одразу. Думаю, так не тільки у нас у селі. Ще є хокейне поле. Влітку там грають у хокей із м'ячем, взимку заливають ковзанку.
У кожному селі є своя пожежна станція. І хлопчиків змалку навчають гасити пожежі. Вони регулярно змагаються між собою в ігровій формі.
Але самому собі дозвілля організувати доволі важко. Адже майже всі заклади працюють за офісним графіком. Тому в суботу прогулятися у горах і ввечері піти в ресторан повечеряти може не вийти, заклад буде зачинений ще з 17-ї годин п'ятниці і до ранку понеділка.
У школах уроки починаються о 7.30. Харчування там платне, але доволі якісне на свою ціну. На всю країну є інтернет портал по школах. Там батьки можуть подивитися поточні оцінки дитини, оголошення школи, відмітити відсутність дитини за необхідності.
Щоденників у дітей немає. Домашніх завдань теж. Оцінки дублюються із сайту на спеціальний листочок, а домашнє завдання отримує лише той учень, який не повністю засвоїв урок. Так, як навчальна програма дуже легка і прив'язана до необхідності знання в житті, а не «а як ти житимеш без інтеграла і знання маси Меркурія?», то дуже рідко хтось із учнів отримує таки домашнє завдання.
Нових друзів у мене не з'явилося. Ба більше, втратив багатьох старих. Тому що війна та голі, справжні емоції і вчинки знайомих продемонстрували, що мені з такими людьми не по дорозі. Не можу назвати це поганою ситуацією. Людей, на яких не можна надіятися, стало менше.
Соромно за співвітчизників
Соромно за багатьох українців. Знахабніли багато хто. Все їм мало. Або не таке, як їм хочеться. Бери, що дають, і дякуй. Вдома такого не дадуть. Але ж ні: тим крупа не така, тим одяг не фірмовий.
Якось дружина назбирала пакет дитячого одягу, з якого виросла найменша. Вибрала хороші речі, звісно. Заношеного чи драного не було. Вирішила віддати задарма через групу в ФБ комусь із наших. Так їй тиждень мозок проїдали і носом крутили: то надішліть нам поштою за свій рахунок, то речі всі перефотографуйте з обох сторін, то речі не фірмові, то привезіть нам, бо мені не зручно. Хоча було зразу сказано в оголошенні, що можем привезти тільки в певні місця. Чого тільки не писали…
Чесно - дружина вже не рада була цьому. У результаті - віддали пакет речей та ходунки словако-сербській родині із «сусідньої групи» на ФБ, де теж роздавали задарма, але група словацька. Чоловік прийшов у призначений час у призначене місце і був шокований кількістю дитячого одягу. Перепитав, чи точно це безкоштовно, а його дружина ще тиждень дякувала за речі.
Наших видно лише коли заговорять. Аж нудить, коли чуєш цю москальську мову. Яких ще вам треба війн, загибелі наших воїнів та цивільних людей, щоб вже остаточно розпрощатися з усім російським? Словаки цього не розуміють, до речі. Чому не українська?
Для отримання допомоги ми ніде не реєструвалися. Можливо, комусь ці гроші потрібніші. Соромно було б перед самими собою. Ми з дружиною працюємо віддалено і на життя для своєї сім'ї заробляємо.
У Словаччині для нас все нове. Це інший світ зі своєю культурою, звичаями, нормами поведінки, соціальними стандартами. Тут неможливо щось виокремити як «що нове». Тут просто інший світ.
Мрія в українців зараз одна
Мріяти... Вже другий рік ми якось всією країною позбавлені цього щастя. Адже мрії - це щось таке, що має на меті певну матеріалізацію. А що, крім Перемоги, можна ще уявляти і якось бачити в майбутньому?
Певна річ, ми плануємо повертатися додому. Вдома у нас все життя. Тут, у Словаччині, ми «ждуни», якщо можна так сказати. Я, наприклад, з усіх сил пручаюся будь-якій асиміляції.
