18 травня до Кагарлика завітала відома письменниця Люко Дашвар. На запрошення Антоніни Коршунової, методиста відділу культури Кагарлицької міськради, у Центральній бібліотеці громади лауреатка премії «Коронація слова», володарка титулу «Золотий письменник України» (загальний наклад книг – 890 тисяч примірників) понад півтори години спілкувалася із шанувальниками її творчості. Люко Дашвар презентувала свою книгу «спАДок», левову частку часу приділила відповідям на питання, роздавала автографи та фотографувалася із охочими. А ще – відвідала Кагарлицькі історико-краєзнавчий музей та древній Кагарлицький парк.
Спілкування із пані Іриною, а саме таке справжнє ім’я Люко Дашвар (так, Люко Дашвар - це не чоловік, як спочатку дехто думає - письменницю звати Ірина Чернова), було легким та невимушеним, а ще – щирим.
Учасники зустрічі поставили гості 21 питання, і на всі отримали відповіді. Відповіді цікаві, і, часом, неочікувані.
Враження Люко Дашвар від візиту в Кагарлик, Центральну бібліотеку та її працівників
21 питання до Люко Дашвар від кагарличанок: про творчість і не лише
1
- Чи вплинули на вибір стати письменницею шкільні роки, вчителька літератури? Чи це вже було в більш дорослому віці?
- Я народилася і жила в Херсоні. Це був абсолютно російськомовний регіон. І в ті часи, за радянської влади у радянські школи була така «привілегія», що можна було не вивчати українську мову - достатньо було батькам написати заяву. І от ми сиділи на уроках української мови, тобто мої батьки такої заяви не написали, хоча я їх не просила, я чесно кажу - і от ми пів класу сиділи на уроках української мови і літератури, а інша половина ганяла за вікном. І ми їм заздрили, безумовно, що вони там ганяють, але все-таки ми залишилися. Тобто, ми не відмовилися від української мови, і, я думаю, що все почалося тоді. Тому, що тоді мої твори займали якісь там призові місця на всяких літературних шкільних олімпіадах.
А потім радянська кондова дитина, розумієте, закінчила школу. Батьки інженери, куди йти - безумовно, в інженери. Ще журналістика. Мені тато каже: ну ти здобудь нормальну спеціальність. А якщо захочеш писати, то ти завжди це зможеш. А ти, все-таки, стань інженером.
Так воно і було. Але потім, знаєте, уже в мене було двоє дітей, я все кинула і пішла без усілякої спеціальної освіти у молодіжну газету херсонську працювати просто. А почала обліковцем листів, тому, що в мене не було журналістської освіти, була просто вища.
Тобто воно все таки це «писательство» мене туди і завело. Ну і все. І от з тих пір і пишу.
2
- От зараз із бібліотек викидають книги російською. Як Ви на це дивитеся? Також хвилює питання Булгакова або, наприклад, Пікуля, який наш земляк. Мені не здається що вони проповідують російську культуру. Мені здається що вони проти війни. Я от перечитувала, коли минула зима була без світла, Булгакова. Виявляється, що внього є оповідання, що вони зовсім проти війни. Ну, а Пікуль теж - він історик.
- З приводу російської літератури. Поняття таке - російська література - це одне, а є іноземна література, великий обсяг літератури світової. На жаль, ці книги були перекладені, в основному, російською мовою, і я не можу викинути ці книжки з моєї бібліотеки. Я кажу чесно. Тобто вони в мене є там. Не Толстой, Пушкін, чи Лермонтов - це вже давно нікого не цікавить. Але дуже багато літератури російською мовою - тобто світова класика, вона була перекладена російською.
От моя улюблена книжка - мене дратує поняття «улюблена книжка», тому, що світ книжок він безмежний, і людина - вона ж міняється, і сьогодні їй цікаво одне, а завтра має інші улюблені книжки. Але є одна така книжка, вона просто дуже величезне враження справила на мене. Так. А вона в мене російською мовою - українського перекладу немає взагалі. А вона для мене надзвичайно важлива. Тому в мене, в моїй бібліотеці зарубіжної літератури, російською мовою вона є.
От про спадок - ми можемо думати, що в нашому спадку вишиванки, Щедрик, наші українські традиції тисячолітні, традиції державотворення, але, думаю, що ми помиляємося, тому, що в нашому спадку насправді все, що було. Ну просто все - і гарне, і добре, і погане, і все то вплинуло на нас. І от сьогоднішній ми такі тому, що у нас, за нашими спинами саме така історія. І якщо сьогодні ми почнемо фільтрувати... От є українська спадщина літературна. Це ті, хто народилися в Україні? Чи ті, хто писали українською мовою? Де точки відліку, і хто має право ці точки відліку визначати? Якась певна кількість людей, певно, які сидять десь там і щось там визначають? Але от ми, тут, аудиторія, ми розійдемося, і кожен більше читатиме ту свою книжку, яку захоче, а не ту, яку йому скажуть, що оце українська спадщина.
Все набагато глибше, тому про Булгакова у мене однозначно відповіді немає. Вам кажу чесно, що я його не люблю, бо він зробив аборт власній дружині, він вбив власну дитину. Я після цього дивлюся на всю його літературну працю під іншим кутом зору.
3
- У 2009 році познайомилися з Вашою творчістю: «Село не люди», потім - «Кров з молоком» і мене дуже зачепили ці книжки. Багато емоцій викликали. Потім я почала слідкувати за подальшими Вашими виданнями. І я пам'ятаю, як знову ж таки після прочитання книги «Кров з молоком», ми гуляли з моєю кумою по Хрещатику і знайшли в книжний магазин. І там стояла Ваша книжка. Я і кажу кумі: купи і почитай. І от вона мені телефонує і каже: «ти знаєш, я лягла спати о 12:00. Думаю, ну візьму, почитаю. І мене так це захопило, що я до чотирьох ранку всю книжку прочитала: наплакалась, прокинулася з таким запухлим обличчям, бо заснула перед ранком». От я хотіла запитати Вас де ви берете такі життєві сюжети? Як взагалі у вас оце так чудово виходить зачепити за живе?
- Можна, я спочатку розкажу курйозний випадок з приводу читала до ранку? Буквально, всі 17 років відтоді як вийшла перша книжка, я не презентувала їх, не їздила і, ну, буквально, з людьми не зустрічалась. Вибачте. І от я почала це робити. І, безумовно, дуже багато емоцій після кожної зустрічі і дуже багато таких випадків.
У Фастові минулого року восени був фестиваль «Палієва осінь». І от ми так само приїхали на зустріч, розклали книжки. А там у фоє був такий невеличкий ярмарок хендмейду місцевих майстрів. Все що вони там робили, вони там викладали. І поряд з нами, за сусіднім столиком молода подружня пара - з дерева такі в них дуже гарні були вироби. А вони не знали, хто і чого я там. І от наша сусідка сиділа і так косувала, косувала на нас, а потім і каже: «я книжок не читаю». Я кажу: ну буває. Ну що я мала їй сказати? Потім почали люди підходити купувати в мене книжки. Вона зацікавилася, подзвонила комусь, а потім купує книжку. Кажу, ви ж не читайте? Кумі, каже. Ну добре, кажу, кумі. Потім щось вона ще подумала і ще купила собі.
А я, крім того, що почала зустрічатися з людьми, ще завела собі сторінку в соціальних мережах. І от вона мене там знайшла і пише мені, ця дівчина з Фастова: «прочитала та плакала, всю ніч не спала». Але все це я розповідаю заради чого: «а чоловік мені сказав – кицюню, я тобою пишаюся». Так було це щемливо прочитати.
А тепер - звідки беру сюжети. Знаєте, мені здається, що, перш за все, я от реально дуже спостережлива людина, і я помічаю дуже багато всього того, що, може, інші не помічають.
От «Молоко з кров'ю» як народилося. Я розповідала, що я свого часу в херсонську молодіжну газету перейшла працювати обліковцем листів. І моя робота була в тому, що я всю пошту мала відкрити, кожен лист прочитати і розподілити по відділах. Ну і, безумовно, це величезний досвід - тому, що в ті часи люди не писали про жнива, надої… Вони теж писали про особисте, про щось те, що їх тривожить насправді.
І було дуже багато цікавого, і я запропонувала в газеті заробити таку рубрику «Пам'ятаю все життя». І запропонувала, щоб люди згадали і написали один єдиний випадок за все життя, коли вони почувалися абсолютно щасливими. І не враховувати такі випадки, як народження дітей, весілля, бо це для всіх однаково щастя. А особливе щось. І люди почали писати. І надзвичайно багато цікавих історій тоді я пізнала.
Одного разу я отримую листа від дуже-дуже старої людини. Бо почерк просто старечий такий був, от такі карлючки. Писав чоловік. І він писав, що колись пішов в армію, коли він був молодий, ясна річ, а його дівчина Маруся його не дочекалася. Він повернувся, а вона вже вийшла заміж за іншого.
І от він купив хату поряд з Марусиною. Женився, народив дітей. І він щодня підходив до паркану і кликав Марусю: Маруся, бачиш як ти багато втратила: і хата моя біліша, і діти мої чистіші, і свині мої товстіші. Отакий я! А що ти маєш, Марусю? От якби ти була б зі мною, от у тебе все було. А так, бачиш Маруся, що ти втратила.
І мене це настільки вразило, що, безумовно, хто читав «Молоко з кров'ю», то це не про те - але воно про надзвичайно незвичайну любов. Бо, безумовно, не хотілося би писати про чоловіка, який все життя прожив не своє життя, а тільки хотів щось довести комусь. Але ж він любив. Отак любив, що він не міг цього позбутися.
Мала ще випадок на Одеському пляжі. Я розповідаю для тих, хто читав «Мати все». Ми на одеському пляжі відпочиваємо. Поряд сидить така єврейська мама одеська - така колоритна. Поряд, явно хворий хлопчик років 18-ти і дівчинка-підліток, явно сільська дівчинка - така дуже сором’язлива, така знічена. Ця мати вона їй каже, що, от якщо вона вийде заміж за її сина, в неї буде все, ну просто буде все.
Це, безумовно, вразило. Але знаєте, після того, як книжка була вже написана, переосмислена і потім почався фікбек, зворотній зв'язок, коли я була впевнена, що я написала про щось дуже надзвичайне і про поодинокий випадок, і раптом люди мені починають розповідати, що це не поодинокий випадок. Безумовно, мова йде про про диктаторську материнську любов. Що цього дуже багато. Що дуже багато матерів, які не відпускають дітей, і коли цей контроль - тиранічний, і коли ця любов материнська - тиранічна. І це, безумовно, гірко було читати.
4
- «На запах м'яса» - який був Ваш варіант?
- Мій варіант був «Майкамп» – не «Май камп», два слова, одне слово «Майкамп». Тому що головна героїня - Майка. Це був «Шлях Майки». Тобто, в точку. Але видавці забоялися, сказали, що це надто радикально, що виникають непотрібні асоціації. І вони відмовилися від цієї назви. Але, знаєте, зараз, коли я почала зустрічатися і почала розповідати про це, почав такий от челендж відбуватися: люди купують «На запах м'яса», і просять, щоб я закреслила і написала ту назву, яка моя.
5
- У Вас таке чудове ім'я. Чому Люко Дашвар?
- А тепер про Люко Дашваш. У 2006 році така чергова в мене була різка зміна. От як я коли мені було близько 30 років, коли люди в 30 років в журналістиці вже ім'я мають, я тільки прийшла туди працювати, і от майже за 20 років по тому, я вирішила, що досить з мене журналістики, і я хочу займатися сценарною майстерністю. І я покинула всі роботи, довірилася долі і пішла на курси сценарної майстерності. Мені просто пощастило, тому, що в той час одна фірма привозила справжніх голлівудських метрів – сценаристів, режисерів - які проводили двотижневі інтенсиви. Тобто, два тижні ми о восьмій ранку входили в аудиторію і десь о 12:00 ночі виходили.
Так концентровано ми отримували дуже багато знань і в дуже-дуже правильній формі. Коли все це засвоюється. І я була заточена на сценарій. От я вирішила, що я спробую і я маю цим заробляти гроші. Тому що мені вже було під 50, і ще одна проблема виникла – знаєте, проблема ейджизму. Коли тобі під 50, ти маєш комусь доводити, що тих ще маєш право працювати, і ти щось маєш, і ти щось знаєш, умієш, і в тебе є сили… Тому, що всі хочуть щоб було тобі 23 роки, разом з цим там 10 років досвіду, і дітей ніколи, або дорослі діти і все таке…
І я пішла на ці курси, і зустріла там якраз людину з кіноіндустрії, яка мені сказала, а спробуй написати книгу. А я сказала, що я якось про це не думала і не хотіла би цього. Але вона мені просто наполегливо кілька разів казала. Сказала, що є конкурс «Коронація слова». І ти нічим не ризикуєш.
І я вирішила спробувати. Свою першу книжку я написала буквально за місяць. Я її просто вихльопнула на емоціях. І подала на конкурс «Коронація слова». А там є умова - ти маєш подавати свій рукопис анонімно, під псевдонімом. Тому що, от коли я подавала, там була і Марія Матіос - на той час уже дуже відоме письменниця, і якщо б вона підписала Марія Матіос, ясно, що вже суб'єктивною була б і оцінка. А так от заради об'єктивності всі під псевдонімами. Я кілька днів думала «Ух ти, псевдонім», хотілося придумати щось таке унікальне. А потім я від цього відмовилася і повернулася до смислів - тому я зібрала докупи склади з імен з моєї сім'ї: батьків, дітей, чоловіка і мене. Оце моя сім'я і я от там зашифрована в цьому псевдонімі. Багато хто думає, що Люко Дашвар - це чоловік…
6
- Ви вчилися на інженера. Ви згодні із тезою, що талановита людина талановита у всьому?
- Ні-ні-ні - не думаю. Я не можу взагалі давати якісь узагальнені оцінки. Я можу тільки через себе - для мене це не працює. Я була поганим інженером - будь ласка - було важко змушувати себе там креслити в конструкторському бюро.
7
- Ви кажете, що «спАДок» - це перша і, поки що, єдина книга, написана з період уже війни. А чи маєте Ви задумки чи якісь розпочаті ваші проекти майбутніх книг?
- Я працюю. Є сценарні проекти над якими я зараз працюю, і є вже задум книги, над якою я теж вже починаю працювати. В мене одна проблема - я не вмію працювати паралельно з кількома проектами. Для мене це важко тому, що я занурююся в один і мені важливо зробити одне, а потім вже приходити до чогось іншого. Але зараз там просто кіно і книжка.
Книжка - це розкіш: ти там сам, ти створюєш свій світ. Він може комусь не подобатися, це вже такий ризик для всіх авторів, але ти там робиш своє. Кіно - це інше. Кіно - це технологія, коли десятки людей туди втручаються, вони там щось тобі радять.
8
- А чи є фільми, покладені на написане Вами?
- В мене достатньо велика фільмографія, але не по моїх книжках. І є сценарії фільмів, що на слуху. Це, от, «Жіночий лікар», не який «Нове життя», а те, з чого він починався, перші сезони.
І є єдиний сценарій, яким я пишаюся, але не результатом - уже реалізованим. Тому, що цей фільм - серіал «Сага». Це 100 років життя однієї родини. Я була в складі сценарної групи. Це ідея була на телеканалі Україна. Така продюсерка Тетяна Гнєдаш. Оцей її ідея, вона зібрала групу авторів.
І це була надзвичайна група, була надзвичайна робота, надзвичайно цікава. І потім, коли вже сюжет був весь готовий, то кожен автор брав свій відтинок часу і його вже писав. Мій був - Київ під час окупації - от я саме про це писала. І тому я по Великій Житомирській тепер ходити не можу - я просто бачу, як там ідуть євреї до Бабиного Яру. Тому, що було дуже таке сильне занурення у тему, і дуже багато пережито. І ми написали надзвичайно цікавий сценарій. І до речі, назва була теж інша. А потім всіх там позвільняли, сценарій відклали на багато років. Потім прийшли нові люди, дістали цей сценарій, переробили, зняли… І ми там багато чого не побачили. Отака історія.
Єдина книжка на яку продане право на екранізацію - «Мати все». І сценарій є. Але почалася війна і все завмерло.
Ще, «Село не люди». Просто от з тих пір, як вона в 2007 році вийшла, я щороку отримую пропозиції, які виникають нізвідки, а потім так само зникають.
9
- А як починаєте писати літературний твір, то Ви вже знаєте кінець? Чи все в процесі відбувається? Чи Всесвіт Вам посилає щось на протязі всього часу написання?
- Не знаю, однозначно. Знаєте, з першої книжки ще досвіду не було, і було таке все на якомусь куражі. От просто довірилася героям і вони повели, і потім я зрозуміла, що це мій шлях. Може в усіх по-різному. Безумовно, є якісь сюжетні плани, безумовно, ти проробляєш дуже багато всього. А скоріше, це робота над персонажами - важливо їх побачити живими людьми, зрозуміти всю їхню історію, хто в них були діди-прадіди. Чому вони такими стали. І вже потім персонажі і ведуть.
В мене був досвід, коли я чітко бачила фінал – вірніше, я дуже його хотіла, такого фіналу. І я десь з середини історії повела туди героїв. І коли вже дописала, зрозуміла, що це просто фальш. І довелося все це викинути і все-таки довіритися героям. І вони вели туди, коли куди привели. Тому, коли кажуть, що у ваших книжках такі всі нещасливі фінали, то це тому, що я їх не вигадую.
10
- Чи є серед Ваших книг та, яка Вам особисто найбільше подобається: результат, чи процес роботи над нею?
- Є така книжка. І причина геть не та, про яку ви подумаєте: це «Райцентр». Вона мені найрідніша. От, не найулюбленіша, знаєте, а вона мені така… бо я там вбила молоду дівчину, і мене це просто мучить, правда. Мені так шкода, що я Любу, прекрасну Любу, таку молоду… що вона все-таки втопилася. Мені так шкода. Я знаю, що я б не переробила, і я б не залишила її жити, але мені дуже шкода її по-людськи. І знаєте, я продовження «Села не люди» написала тільки тому, що я якось подумала одного дня і зрозуміла, що я 13-річну дівчинку заперла в мазанці на все життя. І що їй там сидіти, в цій мазанці, тепер до смерті. І так мене це вразило, що я подумала, що треба її витягати звідти. Тому і вийшла друга частина.
11
- Із сучасних авторів українських кого Ви читаєте або кого би порадили, якщо маєте час читати взагалі?
- Кажуть, що бібліотекарі багато читають. Бібліотекарі багато читають? Це такий стереотип.
Коли я почала писати, то теж, певно, йшла за якимись стереотипами, тому, що я після першої чи другої книжки просто накупила цілу поличку тих, хто був на слуху. І думаю собі – я пречитаю все. Я почала читати, я почала відволікатися, і зробила сама для себе такий висновок - я на добре дуже залипаю, от якщо воно мені відгукується. І мене дуже дратує, якщо воно ну не моє. І я зрозуміла, що відволікаюся, а тому я повернуся до того, що мені цікаво.
А це більш така філософська література. Трохи поезія. Це два таких напрямки, які мої.
А тому я не можу похвалитися, що я зараз от сучасну прозу читаю. Я не літературознавець, і тому спокійно можу казати - не читала.
Дуже багато доводиться читати по роботі. Коли починаєш працювати над книжкою то дуже багато довідкової літератури треба перечитати. Іноді для того, щоб написати два речення треба перелопатити, буквально, гору літератури, джерел різноманітних, щоб докопатися до того, що тобі потрібно. А іноді це так цікаво, що ти просто туди занурюєшся і відволікаєшся, і набуваєш багато випадкових окремих знань.
Я дуже зараз вдячна фейсбукові, що я можу читати багато різної поезії не напружуючись, а просто відкриваючи і розуміючи, що це моє, а це не моє. Мені це дуже подобається.
12
- А чи спілкуєтесь Ви із сучасними письменниками, поетами, які зв'язки підтримуєте?
- Друзі у мене більше у кінематографічному середовищі, по роботі, безумовно.
Ну а так «добрий день - допобачення», і все.
От Оксана Забужко мені вручало на Коронації слова приз. Брати Капранови - для мене надзвичайна їх роль. Тому, що вони єдині, хто після першої книжки у тому театрі де будо вручення, за сценою просто підійшли і сказали все, що вони думають про мою першу книжку. Для мене це було дуже важливо. І вони, до речі, сказали те, до чого я тепер схиляюся, і розумію, наскільки вони були праві.
А взагалі я непублічна людина. Ну, правда, навіть ця зустріч… Я завжди хвилююся. Для мене така надзвичайна річ, що багато людей приходять до тебе однієї. Це так хвилююче.
13
- Хтось у Вашій сім’ї ще має схильність до літературної праці?
- Ні, немає. Займаються іншими різними справами.
14
- А інженери є?
- Ні. Своїх дітей я вже не змушувала, ніде вступати. Вони вже самостійно обирали шляхи.
15
- Коли Ви працюєте, зрозуміло, що над цією темою постійно думаєте. Чи буває так, що можете відволіктися і не думати? Чи буває так, що у вісні приходять якісь сюжети?
- Так. Саме так воно і працює. Тобто, ти починаєш думати, і воно тебе захоплює. І ти думаєш про це весь час. Ти намагаєшся про це не думати, відволікаєшся чимось, а потім ти встаєш серед ночі і записуєш, тому, що мене ще на тих чудових курсах зі сценарної майстерністї американці навчили завжди мати із собою записник, завжди записувати, завжди. Тому, що пам'ять…. тобі здається, що твої думки геніальні, ти не зможеш їх загубити… А ти їх загубиш, ти їх забудеш. Тому встаю посеред ночі і записую, і потім лягаю далі спати.
16
- Чи Ваші діти читають Ваші книжки? Якої вони думки про них?
- Не читають прямо так щоб всі. От просто сказали, що все прочитали, і оце, мама, краще, а оце, мама, гірше.
Дещо читають, а дещо – ні, тому, що в мене виникає потреба проговорити. І дуже часто виникає. От якщо ти щось думаєш про своїх персонажів і раптом розумієш, що там - ну тупик просто, ти далі не знаєш що робити, ти починаєш це проговорювати. А з ким? З сім'єю, безумовно. І на той час, коли я вже дописую, вони знають про все дуже багато: «хто кому Рабіновіч», чому він так зробив.
17
- А чи є книга, яка зазнала найбільшої критики?
- Безумовно, це «Село не люди». Я думаю, що я була в чомусь права, що я достатньо багато років не спілкувалася з читачами. І я зберегла себе від такої хвилі хейту. І зараз я вже до неї готова.
Я не буду вас провокувати тому, що я вже пару раз так зробила, і дуже пошкодувало про це. Бо я питала людей: а як ви думаєте, що я вкладала у поняття «село не люди» коли я так назвала книжку? І деякі відповіді мене настільки вразили. Негативного вразили. Тому, що були люди, які казали, що ну, «що село це нелюди». І я просто була в шоці.
Я не буду вас провокувати. Я скажу, що я вкладала в це. Хоча, ще Умберто писав про те, що, автор писав крапку, і ця книжка вже не його - текст він віддає людям. І кожна людина має стовідсоткове право інтерпретувати його так, як сама вважаю за потрібне.
Це, безумовно, провокація, оця назва, і, безумовно, мене дуже дратувало такий сталий вислів в Україні –«село і люди». От коли хочеться когось принизити, то кажуть «село і люди». І мене це настільки ображало, що я от вирішила з цим погратися. Умовно кажучи, я вирішила, що має бути провокація, щоб люди задумувалися про це, але, бачите, от така реакція буває, коли людині так, прямим текстом, в лоба.
І був один відгук, який мене дуже вразив. Знаєте, коли пишуть - «фігня», «дерьмо», я на це не звертаю уваги. Тому, що це не рівень спілкування і критики. Але мені написала людина, я думаю що це вчителька, і вона написала так щиро і з таким болем, що було зрозуміло, що людина не хоче нікого образити, але хоче висловитися. І от вона написала, що ви маєте за цю книжку вибачитися перед всією Україною. Тому, що ви спаскудили село, ви зробили з них «озабочених». А далі написали вона, я цитую: «А насправді, село - це мальви, біленькі хатки, роботящі люди, які дотримуються традицій». І я коли це прочитала, зрозуміла, що ця людина ніколи в селі не була, що вона розмірковує якимись стереотипами зі шкільної програми радянської ще. І мені дуже шкода була, що так теж думають. Тому, що, насправді, для мене село - це щось особливе. Я там відчуваю більше себе ніж у місті, відчуваю там більшу причетність, скажемо так.
18
- Коли Агату Крісті запитували: як Вам вдається так майстерно вибудовувати колізії Ваших детективів, вона казала, можливо жартувала, «коли я починаю мити посуд або прибирати в хаті, в мене виникає одна думка - про вбивства або самовбивства». Ви могли б провести паралелі?
- Ні, знаєте, от я свого часу дійшла думки, що свобода - це велике-велике щастя. Що бути вільною людиною - це просто кайф. Тому я вибрала сама оцей шлях, коли відмовилась від всіх робіт офіційних, і коли мені хочеться відволікатися. Мені все подобається, що я роблю. Мені подобається мити посуд, мені подобається готувати для своєї сім'ї. В мене дорослі діти, але мені хочеться час від часу готувати щось для них і їм відвезти, роздати. Як всім мамам. Мені дуже подобається працювати на землі, саджати свої сади Перемоги з помідорів і огірків. А чоловік допомагає.
19
- За кордон Ви подорожуєте?
- Так, було, й не раз. Але зараз не до подорожей.
Знаєте, теж от вам розповім про те, що сьогодні нормальна зустріч, правда. Я відчуваю вас, цікаві запитання. А бувають такі зустрічі, коли приходять дуже-дуже вже старші люди. І в мене був такий випадок, він мене просто вразив.
Була зустріч, і були запитання, було все нормально - і раптом одна дуже-дуже така поважна вже жінка спитала так тоскно-тоскно: «Скажіть, а ви коли-небудь були за кордоном». І я зрозуміла, що вона там не була ніколи, і це було так чогось гірко. І я спочатку без всякого почала казати про океан, як це чудово, як він відрізняється від моря… А потім зупинилися. І думаю: що я кажу, навіщо?..
Насправді, ми бували у декількох країнах. А зараз я вивчаю італійську. Тому, що мені дуже подобається Італія, і я просто вивчаю італійську мову, бо я хочу нею розмовляти.
20
- А ще які мови Ви знаєте?
- От, ніякі більш. Англійську - на рівні шкільної програми.
21
- Чи перекладені Ваші книги на інші мови?
- Ні, немає перекладених. Але зараз про це почала вести мову із видавцями. Мої видавці не на цьому спеціалізуються. Якщо раніше я просто на це не звертала уваги, то тепер почала ставити їм про це запитання. І вони спочатку казали, що ми не займаємося цим. Потім я сказала: давайте тоді щось вирішувати - віддавайте мені права, я буду шукати інших видавців. І зараз вони почали цим займатися. Тому, є такі сподівання. Зараз є інтерес до української літератури за кордоном, і дуже хочеться, щоб читали мої книги й там десь теж.
Подарунки, автограф-сесія та екскурсії
А потім були подарунки, автограф-сесія та фотографування із присутніми.
На згадку про зустріч директор Публічної бібліотеки Лілія Литвин та провідний методист Антоніна Коршунова подарували Люко Дашвар ляльку-мотанку, виготовлену майстринею Оксаною Овчаренко, квіти, книги Олександра Салія «Від Одеси до Кагарлика» та Павла Ляшенка «Пам’ять серця».
Письменниця залюбки ставила автографи на своїх книгах та фотографувалася із учасниками зустрічі.
А працівник музею Інна Онопрієнко продовжила знайомити госю із нашим краєм. В продовження екскурсії Кагарлицьким історико-краєзнавчий музеєм, провела для Люко Дашвар екскурсію та Кагарлицьким парком.
Враження Люко Дашвар від візиту в Кагарлик та відвідин Кагарлицького парку
Читачі кагарличчини чекають на нові книги Люко Дашвар, їх екранізації та майбутні зустрічі із письменницею.
