У філії №7 Кадомська сільська бібліотека на Кагарличчині відбулася тепла та зворушлива творча зустріч із поеткою Лілією Литвин (Сушко), приурочена до її ювілейного дня народження. Захід, що мав назву «Дзеркало душі Лілії Сушко» пройшов у щирій атмосфері, сповненій спогадів, поетичних рядків і живого спілкування.
Для мешканців Кадомки це була не просто зустріч із авторкою — а зустріч із доброю знайомою, чия творчість і життєвий шлях близькі кожному в селі. Жителі Кадомки добре знають Лілію Литвин, адже вона тривалий час проживала в селі, працювала в Кадомській школі, допомагає чоловікові служити у місцевому храмі.
То про що ж запитували учасники зустрічі, та які відповіді отримали від гості? – читайте в цьому матеріалі.
- Коли Ви почали писати вірші і хто перший читач Ваших творів?
- Першу поезію написала класі в пʼятому і дуже добре памʼятаю цей момент. І, можливо, це була б єдина поезія, якби не прагнення здивувати мою улюблену вчительку української мови та літератури Галину Григорівну Трохименко. Саме вона підтримала цей творчий вогник і навіть після виходу на пенсію я була частою гостею в її домі, читаючи все нові й нові вірші.
- Що надихає Вас на творчість? Чи пишете зараз?
- Емоції. Як позитивні, так і негативні. Не даремно найбільше пишеться у юнацькому віці, адже це сплеск емоцій. Надії, сподівання, розчарування, загострене відчуття справедливості.
Ну і, звісно ж, кохання. Розділене і нерозділене. Зараз пишу набагато менше, бо емоційно життя вже якось устаткувалося. Не так гостро реагую на багато речей.
- Чи пробували Ви писати прозу?
- Цікаво, але ні. Хіба якісь маленькі оповідання, виключно для уроків української.
Навіть не знаю, чому так. Але, якщо подумати, то мені здається, що прозу писати значно важче. Там має бути сюжет, завʼязка, кульмінація, різні повороти і взаємозвʼязок між головними героями. Поезія веде за собою, а в прозі все треба продумати наперед.
- Яких українських поетів Ви любите читати?
- З улюблених – Ліна Костенко і наша Надія Вегера-Предченко. У їхніх поезіях завжди знаходжу щось цінне для себе. Збірка Павла Вишебаби «Тільки не пиши мені про війну» теж сподобалася.
- Чому Ви залишили педагогічний шлях і змінили професію? Чи не сумуєте за школою та учнями?
- Почнемо з того, що я дуже хотіла працювати в школі. І причина цьому була неймовірно проста – я мала прекрасних вчителів, на яких дуже хотіла бути схожою. Якось так.
Батьки були категорично проти мого вибору. Зрештою як і частина вчителів, які мене відмовляли. І я зараз добре розумію чому. Та все ж я закінчила педагогічний і віддала роботі в освіті 10 років життя. Зовсім про це не шкодую.
З дітьми буває дуже важко. Вони можуть вивести тебе за лічені хвилини. Але так само за кілька хвилин можуть зробити тебе найщасливішою людиною у світі.
Чому ж я тоді залишила школу? В певний момент зрозуміла, що мої погляди на робочий процес дещо відрізняються від того процесу, в якому я була активно задіяна. До того ж вчитель працює завжди, навіть коли він здавалося б не веде урок: вечір, вихідні, канікули, відпустка, де б ти не був, ти все одно щось плануєш і обдумуєш для роботи.
Це важко. Це тягне за собою емоційне та нервове виснаження. Тому я віддала перевагу власній сімʼї та дітям.
А через два місяці після мого звільнення – війна. Організаційно освітянам стало ще важче, тому чесно – не шкодую про прийняте рішення. Хоча за шкільною суєтою іноді сумую. А учнів часто бачу тепер у бібліотеці.
- Який період Вашого життя був найцікавішим?
- О, та вони всі цікаві, кожен по-своєму.
Школа мала свої радощі й розчарування. Потім студенство, перші роки без постійної опіки батьків – тут була своя магія. Перші роки роботи в школі – це теж було щось абсолютно нове й прекрасне. За це безмежно вдячна колективу Слобідської гімназії, де починала свою трудову діяльність.
Створення сімʼї, народження дітей, зміна професії – кожен із цих періодів абсолютно інакший.
Учасники літературної зустрічі в Кадомці
- У бібліотеці Ви почуваєте себе, як риба у воді. Там легше працювати, ніж у школі?
Кожна робота має свої особливості й труднощі. Я рада, що здаюся зараз рибою у воді, бо в перші місяці це було зовсім не так. Бібліотека – це далеко не лише книжки, як усі думають. З цим у мене дійсно повна гармонія. Але, ой, як багато довелося вчитися на практиці. Я й зараз постійно вчуся.
Напевне, у бібліотеці легше в тому плані, що в твоєму колективі дорослі люди. А це зовсім інша зона відповідальності, ніж повна школа дітей, погодьтеся. Та ще й у тих умовах, в яких живе країна.
Як безпосередній керівник, я маю більшу волю реалізувати ідеї та ініціативи, що виникають. Але й відповідальність за результат теж несу в першу чергу я. Ну і не варто забувати, що будь-яка робота і позитивний результат вимагають колективної праці. Тому дуже важливо ще й підтримувати позитивну атмосферу в колективі.
- Яка Ваша позиція щодо російських книг у бібліотеці?
- Я вважаю, що в бібліотеках мають лишитися російською мовою лише книжки російських класиків. Бо це мова оригіналу, яку ми розуміємо (на жаль) і можемо прочитати без перекладу. Чи треба її читати – це вже інше питання.
На жаль, багато зарубіжних авторів, програмових творів, що вивчаються у школі, теж є лише в російському перекладі. От із цим треба боротися. Якщо це перекладна література, то вона має бути перекладена на державну мову. Чому наші діти мають вивчати зарубіжну літературу мовою окупанта? Але це велика робота на державному рівні, яка потребує і часу, і фінансування.
Під час заходу Лілія Литвин яскраво презентувала поезію зі своїх поетичних збірок «З тобою і без тебе...» та «Дзеркало душі», розповідаючи про історію їх написання. Вона подарувала присутнім на зустрічі свою поетичну збірку «Дзеркало душі» на знак подяки доброго та дружнього ставлення.
«Щиро дякуємо пані Лілії за неймовірну поезію, за натхнення, щирість і відвертість зі своїми читачами. Бажаємо постійного припливу сил, енергії та геніальних ідей, - зазначає організаторка зустрічі бібліотекарка Кадомської сільської бібліотеки Ольга Мороз. - Віримо, що у неї вистачить сил і натхнення ще не на одну поетичну збірку, на яку ми з нетерпінням чекаємо. Впевнені, що зустріч, яка відбулася, зміцнить любов до рідного краю, рідної мови, поетичного слова, як духовного потенціалу української нації, тому що саме мова єднає покоління, єднає Україну».
