Про героя-чорнобильця, пілота, який кружляв на вертольоті над самим реактором, і про якого писали в «Огоньку», нам розповів кагарличанин Андрій Волошин. З ним кореспондент Кагарлик.City і побував у Ставах, що у Кагарлицьокому районі, де проживає Анатолій Матюшок.
По дорозі з центру села до колишнього птахокомплексу (був такий у Ставах) зліва від обочини, над самісіньким ставком кидається у вічі незвичайна і по висоті, і по архітектурі будівля. Готичний замок, розкішна вілла, сільська висотка - ці епітети напрошуються самі собою, як і здогадки про господаря цього палацу. Сміливо заїжджаємо на подвір’я палацу. У одній із кімнат будинку і знайомимося з Анатолієм Матюшком.
Анатолій Матюшок
Про ліквідацію аварії - скупо й без пафосу
У свої 70 виглядає значно молодшим, що пояснюється і генами, і статусом військового, хай і запасу. Хоча буденний сільський одяг, розкішна чуприна і вуса роблять його схожим, скоріше, на гоголівського Тараса Бульбу або заможного газду. У кремезній постаті відчувається міць тіла і духу. Зате очі випромінюють тепло і доброту, що характерно для здорових чоловіків. Мова проста, але багата фольклором і жартами. А почуття гумору, що засвідчує життєлюбність і оптимізм чоловіка. Реально оцінює свої заслуги, не претендуючи на роль героя. Ось і при нашій розмові просить мене не гіперболізувати події і його внесок у справу ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Мовляв, чесно виконував свій військовий і громадянський обов’язок, як і тисячі інших громадян, хто був задіяний у тій кампанії.
Взагалі, про Чорнобиль говорить скупо, натомість охоче показує документи, які красномовно засвідчують події тих часів. Це і червневий номер 1986 року журналу «Огонек», і представлення на присвоєння чергового військового звання, і вирізки із газет союзного масштабу. А ось на інші теми говорить легко і з задоволенням.
Випускник першого вертолітного училища
Народився і виріс Анатолій Якович у Ставах. Після 8 класів сільської школи, як і більшість його ровесників, продовжив навчання у профтехучилищі при заводі імені Артема у Києві. Здобував професію слюсаря і одночасно через ДТСААФ захопився парашутним спортом. А відтак захотілося стати пілотом. У місті Сизрань, що в Росії, якраз відкривалося перше в Союзі вертолітне училище і ось ця новизна і визначила подальшу долю ставівчанина.
- Перший набір, як і випуск, був експериментальним, - згадує мій співрозмовник. - Ми одержували диплом пілота-інженера по експлуатації не тільки вертольотів, а всіх літальних апаратів. Тому вибір був великим, хоча я залишився вертолітником.
Військова кар’єра Матюшка складалася напрочуд вдало. Випустившись з училища у 1974-му, через шість років він вже мав 1 клас майстерності, а на початку 1986-го у званні майора був заступником командира авіаполку.
“Готуйся воювати за рідну землю”
Анатолій Матюшок серед колег. Під час ліквідації аварії на ЧАЕС
Звістка про аварію на Чорнобильській АЕС застала його у м. Кяхта, що в Бурятії, де базувався полк.
- Було 1 травня, святковий день. А напередодні ввечері мене визвав комполку і повідомив: «У вас там, на Україні, трапилася маленька атомна війна. Так що готуйся воювати за рідну землю, - розповідає Анатолій Якович. - Потрібно 6 екіпажів. Всі хлопці погодилися за умови, що ти полетиш з ними».
Кілька днів пройшли у зборах, тренуваннях та переїздах спочатку в Білорусію, потім в Чернігів. А вже 5 травня екіпаж Анатолія Матюшка заступив на свою першу вахту над пеклом Чорнобиля.
В чому полягала робота вертолітників, переконливо показав кореспондент «Огонька» Б. Сопельняк у матеріалі «Чорнобиль бореться, Чорнобиль переможе!»
Зі сторінок “Огонька”
Ось уривок з цього репортажу у власному перекладі.
«Григорій посадив свій МІ-8 на інший аеродром, де базуються величезні МІ-26. У цих гвинтокрилів завдання інше. Уже багато разів говорилося про те, що найбільш небезпечне в районі ЧАЕС - це пилюка. Якщо вулиці і дороги можна поливати, то як бути з піщаними берегами річки і водосховища, з покрівлями ЧАЕС і величезним подвір’ям промбази, заваленим плитами, блоками й іншими будівельними матеріалами? Вихід знайшовся. Вчені-хіміки розробили і швидко виготовили спеціальну суміш. Потрапляючи на будь-яку поверхню, вона перетворюється в тоненьку, але надзвичайно міцну плівку, яка намертво схвачує і пилюку, і пісок, і все інше. Розпиляють цю суміш вертольоти.
Коли я запитав, як це робиться, командир, переглянувшись з іншими членами екіпажу, сказав:
- Одне місце в кабіні знайдеться. Якщо хочете, то...
Шість величезних автоцистерн закінчували заправку МІ-26 тією самою сумішшю. Майор Матюшок зайняв ліве крісло, у праве сів його помічник, позаду командира - борттехнік, а справа від нього - штурман. Я прилаштувався на відкидній лавці між командиром і помічником. Огляд чудовий.
Важко, дуже важко відривається від землі машина, адже в баках біля 20 тонн «бурди» - так називають пілоти суміш, справжню назву якої важко вимовити. Дванадцять хвилин польоту - і ми біля четвертого блоку. На цей раз пройшли ще ближче, здається, протягни руку - і доторкнешся реактора. Спитав, скільки метрів. Виявилося, що тридцять. Але наша ціль не четвертий блок, а покрівля третього, подвір’я промбази, берег Прип’яті.
Зруйнований реактор ЧАЕС
Командир взяв керівництво на себе, заклав крутий віраж, обійшов всі цілі і відвів машину вбік, як я зрозумів, на стартову позицію.
- Штурман, включить насоси! - наказав командир.
- Керівник польотів, - звертається він по радіо, - я в районі об’єкта. Дозвольте роботу?
- Дозволяю.
- Командире, швидкість сімдесят, висота шістдесят, - доповідає помічник.
- Зрозумів. Штурман, злив! - кидає Матюшок.
Із черева вертольота потягнувся шлейф коричневої суміші. Шістдесят метрів - це нижчі покрівлі блоку, висота якого сімдесят, а труба взагалі десь над нами. Внизу - стовпи, дроти електропередач... Від майстерності командира тут залежить все: і успішність роботи, і життя екіпажу. Не дай Бог чихне мотор, на такій висоті уже нічого не зробиш. А вимушену посадку на такій віддалі від реактора краще не робити...
- Командире, роботу закінчив, - доповідає штурман.
- Добро. Вихід із зони! - видихає командир і передає управління помічнику. - Ось так і працюємо, - посміхається він. - Туди-сюди, туди-сюди, десять вильотів у день. За розкладом літаємо, як в
Аерофлоті.
- І давно?
- З 5 травня».
Вражає? Без сумніву. До написаного московським журналістом залишається лише додати, що вахта над пеклом екіпажів із Забайкалля тривала із 5 травня по 27 липня. За цей час командир загону вертольотів Анатолій Матюшок, як написано у представленні на присвоєння позачергового військового звання, здійснив 231 виліт, перевіз 3465 тонн вантажів, двічі одержував подяки голови Державної комісії по ліквідації аварії на ЧАЕС.
А потім був госпіталь
- Не було заміни, тому працювали стільки, скільки могли, - розповідає ставівчанин. - А потім був госпіталь, тривале лікування. Спасибі медикам, а ще батькам, які разом із життям подарували і міцне здоров’я. Це й допомогло не тільки вижити, а й повернутися на службу. Служив аж до 1989-го. І тільки тоді за станом здоров’я був переведений у запас.
Зрозуміло, що Чорнобиль здоров’я нікому не добавив. Радіаційний опік горла, проблеми із спиною, інші болячки регулярно нагадували про себе. Тому під час чергового перебування в радіологічному центрі почув мудру пораду від лікарів: «Якщо хочеш довше прожити, їдь на село, на природу, на спокій».
Любить залізо й роботу з ним
- З часом прислухався до фахівців. Повернувся до рідних джерел, - посміхається Анатолій Якович. - Із 1994 року почав будівництво власного житла. За своїм проектом і своїми силами. Виходячи із реальних фінансових можливостей.
Ми обходимо висотну споруду і господар коментує окремі моменти її тривалого будівництва. Зовнішнє утеплення стін розпочав син, будівельник за фахом, але потім його викликали по роботі. Батько почекав пару днів, а тоді сам взявся накладати шубу. І довів справу до кінця.
А ось склопакети на вікна в будинок вставили фахівці в обмін на один із механізмів, виготовлених Анатолієм Яковичем. Причому, не в пластикових рамах, а в дубових. Благо, лісоматеріал у нього був заготовлений.
По економному варіанту зроблено і опалення будинку.
Однак найбільше захоплення підполковника у відставці - це робота з металом. Все подвір’я господи заставлено механізмами і металобрухтом. Ще більше його у підвальному приміщенні. Серед раритетів - діюча «Волга» і «Побєда», над відновленням якої і трудиться майстер. Для полегшення роботи використовує цілий арсенал верстатів, придбаних або ж виготовлених власноруч.
- Відчувається, що вчився на слюсаря, - жартує Матюшок. - Люблю залізо, як і роботу з ним. Саме праці завдячую своєму трудовому довголіттю. І стараюся, щоб не лінилося ні тіло, ні душа.
Ліквідатор без “групи”
- Анатолію Яковичу, а як держава відзначила ваш, без сумніву, подвиг при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС? - насамкінець запитую у ветерана.
- Після Чорнобиля одержав позачергове звання підполковника, - розповідає він. - Державних нагород не маю. Як і групи ліквідатора. Для цього треба було комусь платити, перед кимось стелитися. Я цього не робив і не збираюся робити. Натомість і маю те, що маю. Спочатку обурювався з приводу несправедливості, інколи хотілося довести свою правоту кулаками, але з часом прийшло розуміння того, що найвищу нагороду я вже отримав. Це - життя, можливість зустрічати чергову весну, говорити з вами про минуле, радіти успіхам дітей і внуків, яких у мене уже четверо. Адже тисячі тих, хто там був, на жаль, її не одержали...
