Редакція Кагарлик.City може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі "Блоги" несуть автори текстів.
Жителька Бучі Надія Яковенко тихо-мирно старіла у власному будинку, в колі люблячої родини. Здоров’я вже не те - через важкі хвороби отримала інвалідність. Жінка навіть у страшному сні не могла собі уявити, через що доведеться пройти. З початку війни жінка пережила два тижні окупації у власному холодному погребі, без світла і води. Врятувались дивом… Та найбільші випробовування чекали на мешканку Бучі, коли вона вже опинилась в безпечному місці. А найстрашніше - при поверненні додому… Історію Надії Михайлівни з перших вуст записали волонтери спільноти українців з інвалідністю EnableMe Ukraine.
Останні роки здоров'я підводило - я два інсульти перенесла. В 2020-му я вже трохи відійшла від інсультів, вже "бігала", так виявили у мене онкологію, рак третьої степені…. Відрізали одну грудь, ледве витримала хіміотерапію. І тільки прийшла до себе, як почалась війна… Не знала я, як виживу, як винесу такий стрес, голова взагалі не соображала.
Почалося це 24 лютого, десь о п'ятій ранку військові літаки почали летіти на Гостомель і стріляти. Гостомельський аеродром якраз знаходиться біля нас, і повітряна траса лежала над нашою хатою. Вони громили день і ніч. В Гостомелі були бої, його бомбили, навколо мости на Київ взривали наші - в Мостищі, в Ірпіні… Це вже згодом ми навчились розрізняти - ось в Гостомелі стріляють, а ось в Ірпіні в цьому районі, або в цьому. А тоді було моторошно. Все горіло, і воно не вщухало, все більше і більше…
Росіяни влаштували в Бучі справжнє пекло
Вони (росіяни) хотіли недалеко до Києва добратись. Вони їздили, шукали як прорватися. Але річка Ірпінь була з перебитими мостами, і дамба київська спеціально пошкоджена, щоби рівень в річці піднявся. І вони не могли кинути ні мостів для переправи. А наші як поб'ють той десант, а вони знову десь висаджуються. І так і добрались до нас…
Спочатку нам казали, що все під контролем. Потім, коли уже були танки і БТР на кожній вулиці, в новобудовах росіяни сиділи, як в себе вдома, та вбивали і гвалтували людей. Снайпери розстрілювали людей, що вийшли за хлібом чи за водою. Було таке, що дали ніби зелений коридор, і люди йдуть на евакуацію, а їх просто розстрілюють - і машини, і людей, що пішки йшли.
В сусідній двоповерховий будинок майже одразу заїхали росіяни. Скрізь стояла техніка з атрибутами Z і V - поставили один танк у нас через забор, навпроти у сусідів ще два танки поставили. В нашому будинку було велике вікно на дорогу, так танк наставив зброю прямо на нас - чи то кулемет, чи автомат. Ми проходили навприсядки біля вікна, щоби не побачили нас.
Разом із сусідами ховалися в погребі
Ми почали ховалися в погребі. З нами були ще четверо сусідів і маленька дитина. В погребі було холодно, усього 8 градусів. Як кажуть в селі, льох, де люди тримають мішки з картоплею. Ми просто на тих мішках і сиділи, постелили ковдру, свічку взяли.
Зв'язок у нас майже одразу перестав працювати, інтернет пропав. Відключили світло, а згодом і газ. Їжі і ліків не було також, тому що волонтери просто не могли доїхати, адже їх просто на дорозі розстрілювали росіяни. І з одного боку ти боїшся евакуюватись, тому що розстріляють, а з іншого і лишатись ніяк - у нас було життєво необхідних ліків лише на 20 днів, щоби протриматись. І так смерть, і так…
Я з 1995 року хворію на цукровий діабет, перший тип, важка форма. На інсуліні - я його чотири рази колю в день. Пробігти до хати було неможливо, а в вечорі колола інсулін буквально навпомацки, тому що я боялася свічку засвітити, щоби світло не відбивалося у вікні. На щастя інсулін хоч був - якраз напередодні війни мені видали його на два місяці.
А от запасів їжі у нас не було, до війни ми не готувались. Як розгромили магазини, ми нічого не могли купити. Варили картошку на кострі на мангалі і щось простеньке, супчики. Два тижня хліба не тримали в руках. Адже росіяни одразу ж розграбували магазини, супермаркети, аптеки і кожну хату.
Коли ми сиділи в холоді, ми не відчували ніг і рук. Від того, що постійно готували на мангалі і не було води, руки відмились від сажі лише місяця через два.
На вулиці окупанти обіцяли розстріл без попередження
Тим часом росіяни катались по селі, стріляли то по заборах, то по будинках. Катались, крутились, в двори заїжджали, в городі стояли і постійно були на підпитку - потім в дворах ми знайшли безліч пляшок з-під алкоголю, разом з їхніми сухпайками.
Вони прийшли до нас, коли ми готували їсти на мангалі у подвір'ї. Перелізли через 2-метровий забор, зайшли до нас в погреб, перерахували всіх, розпитали, хто ми, перевірили телефони. Потім сказали не виходити на вулицю, тому що буде розстріл на місці. По подвір'ю дозволили ходити лише з білою пов'язкою. Тобто, якщо вийти на двір готувати на мангалі без повязки, то розстріляють. Сказали: "Дарма, що не виїхали, тому що тут все буде зрівняно під нуль". Після того сумнівів не було…
Сусіди наші того ж вечора виїхали. А ми - на другий же день.
Надпис "Діти", чи ні - окупантів не хвилювало
Як раз за день до цього, 9 березня, була евакуація, але колону завернули і не дали автобусом виїхати, розстріляли повністю легкові машини. І неважливо, чи був надпис "Діти", чи ні - їх це не хвилювало, вони просто розстрілювали.
Нам сусіди сказали, що є ніби зелений коридор і на збори усього 30 хвилин. Вискочили ми, по суті, голі. В машину покидали що було. Чоловік зібрав документи, взяли ліки, покидали в чемодан, що на очі попало - одіяло, светр, чашку, посуду. І звісно забрали кота…
На щастя ми знайшли в інтернеті людей в Хмельницькій області, що пропонували безкоштовне житло. Дуже добрі люди, дуже чудове село. Вони нас прийняли, зносили і речі, і іжу. На Великдень пригощали нас всім селом потроху - у нас був навіть холодець, крашанки, паска.
Але війна наздогнала і там.
Довелося ампутувати частину ноги
Вже в Хмельницькому я почала помічати вавки на нозі на пальцях, потім пішли такі сині плями. Спершу думали, що це від холоду. Але ці плями почали розростатись і гнити. Такий біль була, що то страшне. Я проходила лікування, але лікарі сказали, що потрібна операція, тому що пішло відмирання тканини і це гангрена, яка прогресує. Потрібно відрізати частину ноги…
Вирішили вертатись до Києва, адже таку складну операцію можна було зробити лише в там. Мій лікар, що веде мене по діабету з 1995-го року, казала, що є дуже великий ризик просто не прокинутись після операції. Питання було на життя і смерть.
І так ампутували мені ногу вище коліна по стегні. Не стали ризикувати і різати лише стопу - зараження могло піти далі і просто вбити. Операція було зроблена в липні, нещодавно зняли шви, тижні два тому. Поки що доводиться ходити з ходунками, які подарували волонтери. Як ходити - скакати на одній нозі. Як мені тепер навчитись на ходунках чи милицях? Ми надто довго пробули в погребі, і руки ослабли. Лікарі кажуть качати руки, м'язи нарощувати. Сподіваюсь, можна буде зробити протез.
Наш від'їзд врятував нам життя
А вдома виявилось, що те, що нам пощастило виїхати, врятувало насправді наші життя.
Адже для них (прим. - росіян) зробили котел в місцях, що під Києвом, тому все пішло під руйнування. Мостище біля нас - повністю знищено, Ірпінь на 60-70% зруйновано, Новини Бучі - 50% руйнувань.
По нашій вулиці знищено було все. Будинки були розтрощені, а вцілілі - вщент розграбовані. Перевертали все з ящиків, викидали на підлогу і залишали безлад, а багато де навіть гадили на ліжко. Де залишились будинки цілі, то людям довелось викинути ліжка і матраци, тому що вони всі були обгажені.
Та найстрашніше було не це. Оті люди, що залишились - наш куток по нашій вулиці - був розстріляний весь. Одинадцять чоловік з чотирьох дворв постріляно просто так.
Вони (прим. - росіяни) зносили трупи в купу ближче до кінця вулиці і потім спалили. Людей не можна було опізнати. Вони не просто вбивали, вони спочатку знущались, катували, щоби бачили родичі.
Навпроти нас жила сім'я - мати-вчителька, син під 30 років, музикант, і батько-пенсіонер. Дуже порядні люди, жили бідненько скромненько. Коли їхні тіла знайшли, у батька буди ампутовані ноги по коліна тупим предметом, у сина було відрізано тіло по поясницю, у мами не було руки. Вони були постреляні і потім підпалені. Тобто вони (прим. - росіяни) це все робили на очах одне у одного, щоби щоби мати бачила, як син страждає. Їх просто вбили за те, що вони сиділи в погребі і не вилазили.
Сусіди навпроти, два брати під 50 років, жили скромно і підбирали котиків, собачок, що прибивались. Вони не могли виїхати з Бучі, лишились, щоб годувати тваринок. Цих чоловіків також вбили - просто так. Ще третє тіло знайшли в тому ж дворі - людини, що з Ірпеня рятувалась. Забігла сховатись, а її просто розстріляли.
Хлопчина жив навпроти, з інвалідністю. І його розстріляли.
У нас на подвір'ї лишилась собака і дві свині. Звісно, свиней росіяни зарізали і поїли, а от собаку сперше вони годували. Але потім застрелили і… розрізали по животу наполовину, поклали у дворі і прикрили бляхою. Таке саме зробили з сусідською собакою - розрізали, вбили і прикрили. А котів по селі просто розстрілювали заради забави…
Я не знаю, то не люди, то звірі…
Від будинку залишилися лише стіни
У нас був дом, але згорів вщент. Чи то снаряд, чи підпал - не відомо. Сусідка казала, що як займалось, вона вибігла з відром води. Але російські солдати нагнали її.
В нас не має роду, щоб хтось допоміг. Вся родина - дочка та мій чоловік. Батьки чоловіка збудували цю хату, а ми зробили достройку на два поверхи. Пилинки здували, все найкраще в хату купляли. Тільки добудували…
Коли ми приїхали, на місці нашого будинку стояли тільки обгорілі стіни. Речі, меблі - все згоріло. Ми звернулись до волонтерів, і ті допомогли вивезти все сміття. Стіни обвалювались, тому їх також знесли. Лишився у нас один фундамент…
Наш котик зараз весь час сидить на фундаменті і стереже - не сходить, ночує. Ми жартуємо, що він просить гроші на відбудову, можна шапку поставити. Коли волонтери розгрібали завали будинку, кіт кидався на них за кожну цеглину - охороняв.
В міськраді сказали, що грошей на допомогу немає
Наша міська рада каже по телевізору, що відшкодують все зруйноване майно. Але коли ми до них звернулися, сказали, що у них грошей ні копійки немає. Допомогу по інвалідності також не дали, хоча у нас в сім'ї двоє людей з інвалідністю, я і донька.
Ми зараз живемо в маленькому будиночку, літній кухні, що, на щастя, вціліла. Там одна маленька кімната і ми ледве добились, щоби провели нам газ, і ми там втрьох зараз і живемо. Речей, одягу немає, навіть рушники і простині нам давали люди.
Шукаємо волонтерів, можливо, хтось допоможе стіни звести, хтось дах покласти… Як жити далі, як пережити зиму - невідомо.
Дорогу ціну ми заплатили за порятунок в цій війни - бо ні будинку, ні ноги, але живі…
Якщо ви хочете допомогти родині Яковенко, ви можете зв'язатися з донькою Надіі Яковенко Світланою у Facebook. Також надаємо реквізити для грошового переказу:
Приватбанк 5457 0822 3747 2316 Яковенко Світлана
PayPal [email protected]
Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали прихисток в Німеччині, ви можете на сайті організації Enable Me Ukraine.
Проект реалізується за підтримки DSEE.
