Людина, яка жодного дня не працювала у школі, ніколи не зрозуміє, чому вчителям так важко завершувати свій педагогічний шлях і йти на заслужений відпочинок. Ви ж тільки вдумайтеся в той факт, що вчителі проводять з вашими дітьми пʼять днів на тиждень, девʼять місяців на рік і так 11-12 років поспіль. Вони бачать як ці діти ростуть, розвиваються, отримують нові знання й навички, розкривають риси свого характеру й таланти, сваряться й миряться, роблять шкоду і виправляють помилки, розчаровуються і закохуються.
А потім ти береш і відпускаєш їх, молодих, красивих, сповнених енергії та мрій у широкий світ з глибокою надією, що вони знайдуть там своє місце. І так з року в рік. Стомлюєшся, обурюєшся, але просто не можеш без цього галасу в класі чи хаосу в шкільному коридорі. І навіть якщо працював ти у школі не довго, то ці роки все одно завжди будеш згадувати з теплом.
Ольга Шелудько та Лілія Литвин. Слобода, 2012 рік
За моїми плечима лиш десять років педагогічного стажу у трьох навчальних закладах Кагарлицької громади. Це був абсолютно різний досвід, який навчив мене зовсім різним речам, гартував мій характер, розвивав мої вміння. Та я й досі з особливим трепетом згадую Слобідську ЗОШ І-ІІІ ступенів (тепер уже гімназію), бо саме вона стала стартом для молодої випускниці педагогічного вишу, що так хотіла бути вчителькою. Як зараз памʼятаю той день 15 років тому, 22 червня, коли мене взяли на роботу і я помчала в Слободу знайомитися з першим робочим місцем. Про те, що всі вже були у відпустках і я навряд чи когось там зустріну мені й не подумалося, календар шкільного життя мені тоді ще був невідомий. Однак ошатна школа, що височіє над ставом, зустріла мене відчиненими дверима і запахом свіжо пофарбованої підлоги в коридорі. А назустріч босоніж вийшла жінка, що випромінювала неймовірну позитивну енергію своєю усмішкою. І як на диво, Ольга Шелудько виявилася моєю безпосередньою колегою, вчителькою української мови та літератури, з якою ми мали викладати спільний предмет.
З Ольгою Миколаївною мені пощастило. Замість того, щоб сприйняти мене як молоду конкурентку, вона розпростерла обійми і повідкривала усі шафи в класі. А там і наочність, і роздатковий матеріал, і таблиці з правилами. Бери все, що тобі потрібно, питай все, що не зрозуміло. А питати було що. Бо перше ж завдання на початку навчального року - скласти календарно-тематичне планування уроків - виявилося для мене зовсім новим. Як і в більшості професій половину того, що вчили в університеті можна було просто забути, половину потрібного довелося вчитися на практиці. Та ніхто навіть не подумав мені дивувати чи сміятися. Надія Кукоба, завуч школи, посадила мене поруч за столом і все детально пояснила й показала. А ще ж учила журнал заповнювати. А оцінки як я перші ставити переживала.
Лілія Литвин із колегами з Кадомської школи (нині - гімназія)
Зрештою, з усіма колегами зі Слободи мені неймовірно пощастило. Так уже склалося, що у них усіх діти були мого віку. От і до мене вони ставилися якось так тепло й по-батьківськи. Якось я прокинулася в учительській від дзвінка на урок. Так-так, прокинулася. Приїжджала на роботу однією з перших, двома маршрутками з пересадкою. От одного разу якось і задрімала над зошитами. А коли прокинулася, спохватилася і побачила, що навколо повно вчителів і всі сидять тихенько, як миші, щоб мене не розбудити. Уявляєте? Бо їм мене було шкода! Як згадаю, то й смішно з себе, і на сльозу через них пробиває. А як через місяць роботи мені довелося відкритий урок на районному семінарі показувати. А ще через місяць атестація школи, комісія з райвно, а в мене години у 5, 9 та 11-му класах. Чи повірите ви, коли я скажу, що на урок мене збирали всі разом за 10 хвилин перерви. І роздатковий матеріал швиденько створили, і підказки дали, і заспокоїли.
Ех. 15 років минуло, а памʼятаю все, як учора. І досі дивуюся й не можу повірити, що до мене приїжджають вінчатися та хрестити дітей оті мої перші учні - вже такі дорослі люди. Я й досі не можу спокійно проїхати повз пагорб, на якому за зеленню ялин стоїть Слобідська гімназія, й досі телефоную колегам, вітаю зі святами, радо обіймаю при зустрічі. Памʼятаю кожного та безліч моментів, на які не вистачить часу, щоб все описати.
У Кагарлицькому ліцеї №1. Останній дзвоник. 2021 рік
І в день освітянського свята, я хочу привітати усіх тих вчителів, які траплялися на моєму шляху. Свою першу вчительку Світлану Рябокінь та усіх тих вчителів, які мене навчали в школі. Предмети були різними. І життєві уроки теж були різними. Але завдяки ним я стала саме такою, якою я є нині.
Я дякую викладачам Переяслав-Хмельницького університету, які мене навчали.
Я щиро вітаю зі святом усіх-усіх колег, з якими мала нагоду працювати протягом 10 років. І вдячна їм за увесь той отриманий досвід, яким би він не був.
Я вдячна вчителям, які навчають моїх дітей. Це вже зовсім нове покоління, не те, яким були ми, навіть не те, яке навчала я. А якщо ще й врахувати умови, в яких ви змушені проводити освітній процес і при цьому утримувати інтерес дітей до школи та навчання, я відверто вважаю усіх вчителів достойними найвищих похвал.
Завучі Кагарлицького ліцею №1 Лілія Литвин та Лариса Семенюк на відкритому уроці. 2021 рік
Вітаю викладачів КЗ КМР «Кагарлицька школа мистецтв», які невтомно розвивають таланти юних Кагарличан.
Окрема подяка Вам, Ларисо Василівно. За те, що Ви були і є у моєму житті. Я знаю, що Ви поруч навіть коли на відстані.
Нехай усі, хто обрав для себе цю невдячну, але таку благородну професію - Вчитель - ніколи не пошкодують про своє рішення. Як і я ні разу не пошкодувала. Хай вас люблять учні, поважають і чують їхні батьки, цінують керівники. Нехай випускники повертаються в гості. Гідної оплати праці. І щоб людство врешті зрозуміло, що вчитель нікому нічого не винен, це в першу чергу звичайна людина, просто вона серце своє віддала дітям.
