Вікторія Сінькевич покинула великий дім у Маріуполі і перебралася в невелике село Горохуватка біля Кагарлика. Тут її родина знайшла прихисток і відносний спокій, адже навіть далеко від зони бойових дій росія продовжує нагадувати про себе постійними ракетними атаками.
У рамках проєкту «Втеча від війни» Вікторія розповіла Кагарлик.City про жахи, які бачила по дорозі до мирного Кагарлика - руйнування рідного міста, тяжкий шлях повз російські блокпости та мертвих дітей на узбіччях. Попри пережите молода жінка не втрачає віри в майбутнє, мужність ЗСУ та звільнення Маріуполя.
Дитинство маленьких маріупольців зруйнувала війна. Максим Сінькевич із однокласницями.
Про евакуацію нас попередили ще 16 лютого
Мене звати Вікторія Сінькевич, мені 28, я з Маріуполя.
За освітою – машиніст крана, це заводська професія. Але працювала я з 2018-го у магазині будівельних матеріалів продавцем-консультантом.
Мій вітчим, я його татом називаю, ще з 2014 року служить в ЗСУ і захищає Україну. 16 лютого він казав нам збирати речі і виїжджати у бік Запоріжжя. Ми йому не повірили. Думали, ну постріляють і заспокояться.
Живемо ми, грубо кажучи, на околиці міста, там далі йдуть Сартана, великий район Лівий берег, Восточний. 24 лютого о третій ранку у Маріуполі прогримів перший вибух. Я розбудила чоловіка. Хвилин через 30 був ще вибух. Потім ще, і ще. О 6 ранку стався дуже потужний вибух. Це був приліт. Ми відрізняємо де приліт, а де відліт по здриганню будинку, вікон. Від прильоту потужна вибухова хвиля йде.
Ми поїхали до мами в центр, у неї там квартира. Тато тримає оборону на Донецькому напрямку в Пісках. 24 лютого написав мамі СМС, щоб вона потурбувалася про дітей і про його маму. Розповів, що у нього іде бій і не знає виживе він чи ні.
Тато служить у 56 бригаді, 21 батальйон Збройних Сил України. Ми постійно заходили у Телеграм, бо просили, щоб він час від часу писав «живий». Він писав 1 раз на 3 години, і ці 3 години тягнулися вічність.
Ми з сином із погреба не вилазили
У нас було дві машини. Я їздила шукала пальне – газ і бензин. Якби не знайшла, навряд чи ми кудись доїхали.
24-го ввечері вирішили поїхати в гаражний кооператив, бо в гаражі яма і є ще відсік нижче. Якось ніч разом з сином, чоловіком, мамою та кішками там пересиділи, бо переночувати було складно. Ніде було обпертися. Це просто холодна оглядова яма. Тож вирішили повернутися додому.
Приїхали 25-го вранці. Облагородили наш підвал - чоловік розклав полиці, на яких можна спати. Погреби у людей на вулиці, а у нас в будинку під кухнею. Якби завалився будинок, ми б не вибралися.
1 березня мій брат Льоша написав у Телеграм: «Прячьтесь, нас берут». Запаси води та їжі в будинку у нас були. Але ненадовго, не на місяць.
У нас було три системи опалення: газове, електричне і твердопаливне. Ми топили дровами. Чоловік ще й зробив так, щоб бойлер грівся, тому можна було помитися. Милися, їли ми під обстрілами. Ми з малим з погреба практично не вилазили. Чули як стріляють «Гради», чули й авіацію. З часом зникли електроенергія й Інтернет. Ми включали генератор та дивились телевізор, щоб розуміти, що відбувається.
Зруйнована стіна та вибиті шибки - наслідок удару вибухової хвилі по майстерні Сінькевичів.
Казали, що Ренат Ахметов веде переговори, щоб наше місто відкупити – в результаті вони там лише ніч не стріляли і все. “Переговори”, так би мовити, закінчилися.
До речі, про ціни. Магазин «Грація», де господар мережі Будейко, з 24 лютого продавав нам хліб по 120 гривень за маленький мокрий «кирпичик». Ковбаса, мівіна, макарони, консерви злетіли у ціні не те, що в 3 рази, а, мабуть, разів у 20. Кілометрові черги на кожній касі. Люди працювали під обстрілами. Ну дуже все було дорого, катастрофічно! Але люди брали.
З Маріуполя виїхали 3 березня
Виїхали 3 березня. Думали їхати до мами на «Нептун» в центр міста, бо нас вже сильно обстрілювали. Це Волонтьоровка, вулиця Ровноє. Вже був приліт у сусідній будинок.
Вибухова хвиля від російських снарядів та ракет пошкодила будинок Сінькевичів.
Коли йшли обстріли, ми домовилися: 7-8 хвилин тихо – виходимо, швидко по машинах і тікаємо. Якраз сталося затишшя - вибігли, руки-ноги тремтять, я плачу, розгублена, не розумію що відбувається, страшно. На ходу беремо якісь речі, які потрапили під руки, кидаємо їх у машину. Дитину виносимо босу, я підхоплюю його взуття…
Їдемо і бачимо попадання в будинки. Ми не бачили такого раніше, бо не вилазили з підвалу. Дивимося - там зруйновано, і там зруйновано. А на дорогах лежать мертві люди. Це дуже страшно.
Ми їхали двома машинами – попереду наші родичі, за ними ми. Вони запропонували «Ми їдемо на Запоріжжя, давайте з нами». І ми погодилися.
Перша зустріч із росіянами: поводилися як мародери
Нас зупинили на блокпосту біля «Метро». Це наші хлопці.
- Куди? – питають.
- У бік України.
Побажали щасливої дороги, просили бути обережними. І додали: якщо раптом снайпер «знімає» водія, виривайте кермо і рятуйте життя.
Кілометрів через п'ять нас зупиняють у нашій українській формі оливкового кольору, не темно-зелена, як у орків. Поряд стояли танки з буквою Z. Там, крім чоловіків, були і жінки військові.
Ми не можемо зрозуміти хто це. Якщо росія, думали, - нас би вже розстріляли… Може, Z – це «завойовано»? Вони говорили російською, як у нас в Маріуполі. Вони наказали чоловіку вийти з машини і відкрити багажник. У нас там лежав одяг і ковдри. Вони забрали у чоловіка цигарки, запальничку та сірники, запитали про паливо - їм потрібен був дизель. Наказали дістати аптечку, на що чоловік відповів, що там лише ліки від діабету, бо він має цукровий діабет, і ліки дитини. З машини родичів, які їхали попереду нас, забрали відеореєстратор та флешку. І ми зрозуміли, то була росія.
«Зелений коридор»
Новокрасновка. Так ось, перед нею нас завертають: «Там ведуться запеклі бої».
Та все ж нам вдалося потрапити в село. В ніч на 4 березня ночуємо у підвалі. Укриття відносно глибоке, але над нами 4-поверхова будівля. Там були матраци, ковдри. І дуже багато людей. Було дуже сиро і холодно, з труб текла вода. Нас трусило від страху і холоду.
Біля мене сиділа дівчина, їй через 2 дні народжувати. І вона на такому позитиві, що все буде добре! Я дуже здивувалася. Вони начебто проривалися у Розалівку.
Вранці намагаємося їхати, але ніхто не хоче рушати першим.
Все ж поїхали. Першу колону розвернули. Через декілька годин дали «зелений коридор»і ми встигли проїхати. Ні в якому разі не можна було зупинятись, бо машини часто розстрілювали. У людей закінчувалося паливо, тому вони кидали машини і пересідали туди, де було місце.
Їхали потихеньку. Не пам’ятаю населений пункт, але там колона російської техніки була. І вони вже стоять у своїй темно-зеленій формі: «Ждем вас, возвращайтесь. Все будет хорошо». Солдати нам посміхаються, а ми заплакані, перелякані трусимося. Молилися, щоб з нами і нашими рідними, з нашими воїнами все було добре, і щоб усе це швидко закінчилося.
Нарешті приїхали у Запоріжжя. Там нас зустріли знайомі: нагодували, помили. Отримали новини від сусідів, що до нас у гараж прилетів снаряд. Він вцілив у дах, від чого розлетілися вікна, двері. Вони ж нам розповіли, що в будинку тричі були російські солдати, які забрали мою машину. Тричі вони підганяли машини і вивозили з будинку все, що хотіли, бо в руках не могли все винести.
Не забуду трупи на вулиці й край дороги
Чого я ніколи не забуду? Коли ми виїжджали з Маріуполя, я бачила як собака доїдала мертву дитину. Кожен день я згадую це. Я не забуду підірвану машину по дорозі із Маріуполя до Новокрасновки, біля якої були мішки і мертві люди – наші воїни.
Звістку про ймовірну публічну страту «азовців», коли вже варили клітки, ми сприйняли дуже важко. Бо розуміємо, що там міг опинитися й мій брат.
Ми молилися.
Ми кожен Божий день молимося.
Думаю, це молитви людські врятували наших воїнів від цих показових страт.
Дуже боляче дивитися у соцмережах на Маріуполь, яким він став.
Шукаємо брата: він в полоні
У мене є рідний брат Олексій. Йому 27 років. З 2018 по 2021 рік він служив у ЗСУ.
Останній раз ми говорили з ним 27 березня. Він сказав: «Я не знаю що буде. Я з вами прощаюся. Для нас, можливо, ця ніч буде останньою».
А 11 квітня нам зателефонував знайомий і повідомив, що Льошу взяли в полон кадирівці. Льошу відвезли у Старобешеве, потім у Донецьке СІЗО. Ніде немає Льоші в списках. Намагаємося його шукати самі.
Ми вже в адвокатській конторі були, відправляли запити в Офіс Президента, в СБУ, в координаційний штаб, в Червоний Хрест – в наш і в Женевський, в поліцію писали заяву. Вісім з половиною місяців нам ніхто нічого не каже.
Зате шахраїв скільки телефонувало! У нас просили за 1 хвилину розмови з ним і 12 тисяч доларів, і 5 тисяч доларів, і 5 тисяч гривень. Ми просили надіслати його фото, а потім далі спілкуватися, але вони виключно давили на психіку і погрожували покалічити його.
Далі був лист на “омбудсмену днр” Дар’ї Морозовій з проханням допомогти знайти Олексія і ми отримали відповідь із статтями, які йому інкримінують. Я знайшла їх - “совершенные преступления с группой лиц по сговору, 25 лет лишения свободы”. Згодом йому ці статті скасували і присвоїли статус полоненого, а не військовополоненого. Я спілкуюся з іншими дівчатами, у кого хлопці в полоні, там у багатьох написано «военнопленный».
Відповідь Вікторії Сінькевич про місцеперебування її брата від так званого мінюсту квазіутворення ДНР
Я вже й в соцмережах писала: “Розшукуємо Маслака Олексія Ігоровича…” Люди пишуть дуже багато співчуттів, але результату це не приносить. Ну чому, коли повертають полонених, до мого брата не доходить черга?!. Мені всіх шкода, повірте, але наше завдання – забрати звідти Льошу.
Наш із братом товариш Влад Бєлікін, який спочатку був волонтером, а потім служив у ЗСУ, 100 днів був у полоні. Він розповів, що там бачив Льошу. Розповів і те, що в Оленівці на 9 кв.метрах було 48 чоловік і спали вони по черзі. Їх морили голодом. Коли катували «азовців», він не міг спати від їхніх криків, хоч і була його черга.
Знаєте, які думки, мрії і бажання у моєї 9-річної дитини? Максим написав лист Святому Миколаю і попросив, щоб звільнили Льошу і щоб закінчилася війна.
Мене тягне додому, щоб глянути в очі зрадникам
Найбільше мене тягне додому. Я хочу подивитися в очі тим людям, які рвали на камеру українські паспорти, які здали мого брата. В Тік-Тоці достатньо таких відео, де це роблять показово, додаючи: «Ваше время прошло». Я знаю хто це рвав, і я хочу подивитися в очі… В основному це молоді люди.
Але у мами сусідка – лежача бабуся, 91 рік. Вона казала: «Придет Россия, хоть заживем!». Боже, 90 років, куди тобі жити?! І ти ще чекаєш росію…
У брата була подруга. Мені здається, що це вона його здала. Як Льошу взяли в полон, вона відразу знайшла собі ДНР-івця, свою любов.
Моя далека родичка живе в москві. Її мама, коли обстрілювали Драмтеатр, лікарню, там, де вагітних виводили, писала нам: «Как вы? Живы?»
А згодом – 10 березня – надіслала нове повідомлення: «Врут вам во всем» і прикріпляє скріншот, де написано «Как неонацисты с «Азова» используют многоэтажки Мариуполя для оборудования гнилых позиций», потім ще: «100% постановочные фото с участием бьюти-блогера: развенчан фейковый авиационный удар России по действующему роддому в Мариуполе».
Вона знає, що ми залишилися без будинку, що брат мій в полоні, що у нас війна, та з березня вона перестала цікавитися нами.
Мій вітчим - патріот
У мами вдома були кадирівці. Вони обшарили всю квартиру, знайшли документи вітчима і медичну довідку. Згодом вони чи їхні посіпаки виклали у соцмережі інформацію. У Телеграмі є канал, здається, називається «Опознай хохла по чубу» - там і виставили інформацію, що начебто він загинув. Але ми зідзвонилися з ним і з'ясували, що все добре.
Коли вітчим був у відпустці, я йому казала: «Може ти не поїдеш?». Він завжди відповідав: «Хто як не я?» Він ставиться до цього так відповідально, як до своєї роботи, як до свого боргу перед країною. Він – патріот.
У нас було все і ми залишилися без нічого
Хату у Горохуватці знайшли нам знайомі через знайомих.
Знаєте, так, як ми жили і живемо зараз – це небо і земля. У нас був будинок на 150 кв. метрів. Одна тільки кухня була 45 кв. м. Там у мене стояв плазмовий телевізор, посудомийна машина, 2 холодильники… У нас був реально класний будинок!
Тут у нас зовсім інші умови.
Я не хочу вже повертатися в Маріуполь. Я хочу лише поїхати подивитися і щоб наша сім’я була разом – щоб були живі брат і вітчим, всі ми, щоб жоден наш воїн не загинув, щоб жодного не брали в полон.
У нас є мрія - у Кагарлику продається будиночок біля ставка на Тітова за 10 тисяч доларів. Чоловік може його переробити, перебудувати, але у нас немає таких грошей.
Допомагаю військовим і цивільним
Разом із жительками Горохуватки Вікторія допомагає нашим захисникам
Зараз допомагаю військовим і цивільним, працюючи в фонді «Зерна добра». У Горохуватці нам дали приміщення. Там ми перебираємо речі, які потім відвозимо в Бахмут, Ізюм, Харків, збираємо продукти, смаколики, військовим – спальні мішки, ліки, генератор.
З 2014 року я армії не допомагала, бо в нас такого не було. А тут вже плела маскувальні сітки і «кікімори». Я хочу бути корисною. І якщо від мене користь є, я допоможу.
Я не втратила віру в ЗСУ і в Перемогу. Я вірю в наші Збройні Сили, вони прийдуть і звільнять наше місто.
Коли хтось їде у Херсон, Харків чи Бахмут, завжди докладаю туди свою солодку випічку – туди їде частинка Маріуполя, частинка мого серця.
На усе це потрібні кошти. І наш організатор Олександр Михайловський не вперше купує військове спорядження власним коштом. Нерідко і я ділюся продуктами, які у мене є. Бо я розумію куди воно їде, і що усього цього там дуже потребують. На жаль, із своїх переселенських 2 тисяч гривень я не можу допомогти грошима, та й роботу знайти не можу – готова піти і в магазин, і в аптеку, якщо це можливо, але роботи немає.
Починаємо приживатися в Кагарлику
Щодо Кагарлика – ми починаємо приживатися. За кордон виїжджати не будемо. В Україні все наше. Найперше – це мова. Ми вчимо її, є складності. У мене дитина в Маріуполі в українській школі вчилася. Чоловік зараз розмовляє українською, а раніше лише російською. Тут у вас суржик, а в мене стимул – розмовляти чистою українською. До речі, тут жодна людина у ЦНАПі, аптеці чи магазині, коли я зверталася російською, не відмовила мені в обслуговуванні. Я – патріот своєї країни, і мову обов’язково опаную.
Ще у мене мрія, окрім того, щоб брат і вітчим були з нами, живі і здорові, окрім власного будиночка біля ставка, по закінченні війни поїхати у Львів і купити плаття-вишиванку. Чому саме у Львів? Там дуже великий вибір. І саме жовту. Я не можу зараз собі цього дозволити, але така мрія у мене є.
Наш син Максим, коли ми приїхали, закінчив 2 клас дистанційно. У 3 клас він пішов у Кагарлицький ліцей №3. Вчителька у Максима дуже хороша, дуже добра – Альона Ігорівна. Навчання організовано так: тиждень у школі, тиждень вдома дистанційно.
У Кагарлику мені зустрілися дуже хороші люди. Одна із них – працівниця служби у справах дітей та сім’ї Інна Коваль. Я невимовно вдячна їй за людяність і всебічну допомогу.
Які маємо потреби?.. Це ліки від діабету для чоловіка. Тести, щоб вимірювати цукор. Нам потрібен посуд: каструлі і сковорідка. Нам потрібна постільна білизна на заміну.
Якось мені сказали, що назва містечка «Кагарлик» має 4 версії назви. Одна із них – «Кагарлик – прокляте місце». Мовляв, коли монголо-татарське іго зазнало поразки там, останній чужинець вийшов і зі злістю сказав: «Ух, Кагарлик…», що означало «прокляте місце». Але як Кагарлик може бути проклятим місцем, коли мене тягне тут жити? Я побачила стару хатинку біля ставка і закохалася в неї.
