Якщо ви потрапили до музею в селі Великі Пріцьки, що на Ржищівщині – готуйтеся до екскурсії години на дві щонайменше. І це, якщо у вас не буде додаткових запитань.
Лише уявіть - в колекції сільського музею понад сотня вишитих рушників, більш як 100 хусток, три десятки давніх жіночих вишитих сорочок та десяток чоловічих вишиванок. Багато несподіваних експонатів.
Екскурсію веде Надія Вегера-Предченко
Великопріцьківський музей складається із двох виставкових зал-кімнат. Але, оскільки вони повністю зайняті експонатами від підлоги й до стелі, то експозиція продовжується і в кабінеті завідувачки закладу Надії Вегери-Предченко, і в коридорчику та на двох сходових майданчиках.
Краєзнавчий музей займає другий поверх колишньої сільської ради (а нині старостату) в центрі села. Поряд – дорога, що веде на Ржищів.
Переповідати всю екскурсію господині закладу пані Надії – справа невдячна. Адже навіть після кількох відвідин тобі відкривається щось нове.
Тож зупинюся на кількох експонатах сільського музею у Великих Пріцьках. А вам порекомендую не пошкодувати часу та побувати там. Це можна зробити й у суботу, попередньо домовившись із завідувачкою.
Велика Пріся – оберіг села
При вході до музею всіх зустрічає легендарна Велика Пріся
Те, що вас зустріне на вході в музей, і про що в першу чергу вам розкажуть – картина, де зображена Велика Пріся – берегиня села. Зобразив її місцевий художник Дмитро Кудрявцев. Є переказ, що саме від її імені й пішла назва села. Легенда стверджує, що Пріся була сиротою селянського роду. Місцевий поміщик взяв її за вихованку, і в старості відписав їй у власність село. А на прохання Прісі дав жителям Великих Пріцьок вільну. Пріся мала дар лікувати молитвами та травами. Тож допомагала людям у різних бідах. А ще – захистила село спеціальним обрядом. Кажуть, що той обряд діє й досі.
Завідувачка музею – Надія Вегера-Предченко – поетеса. Вона присвятила Великій Прісі поему. Твір вийшов друком як у збірках пані Надії, так і окремою книжкою.
Стародавня ікона, що оновилася
Ікона із музею Великих Пріцьок
Серед експонатів музею почесне місце займає давня ікона – написана вона наприкінці 1800-х років. На жаль, точну дату розібрати складно. Написана вона на дереві в народному стилі. Сюжет зображує, швидше за все, Ісуса Христа, до якого звертаються із молитвами короновані чоловік і жінка та група простих людей. Судячи з усього, ікона мала колись коштовний оклад – свідчення цьому німбоподібна пляма навколо голови Спасителя та подібні плями в інших частинах ікони.
До рук господині музею ікона потрапила у вкрай занедбаному стані – на закіптюженій, почорнілій дошці ледве щось можна було розгледіти. Зберігалася вона в одного із жителів села. А потрапила туди, швидше за все, із місцевої церкви. Войовничі атеїсти позбавили храм церковного начиння та ікон ще у 20-х роках. Скоріш за все, саме тоді хтось із селян і прихистив образ.
Жіночі сорочки
Так от, Надії Предченко «відреставрувати» ікону допоміг випадок: Ікона лежала на стільці поряд зі столом, на якому стояла відкрита пляшка із водою. Якимось чином та пляшка перекинулася і вода залила ікону. Надія Миколаївна витерла її та поставила на сонці сохнути. «Хай буде, що буде, вирішила я», - розповідає жінка. Вже через годину ікона просвітліла, а після вихідних взагалі проявилася і засяяла барвами. Згодом у приміщенні робили ремонт, тож Надія Миколаївна загорнула ікону в тканину. Коли ж згодом розгорнула то обімліла – образ був наче залитий молоком. Та на допомогу знову прийшло світло – через деякий час без «покрову» ікона знову набула кольорів.
«Чи то сталося маленьке чудо, чи фарби такі чутливі до світла, чи ікона просто не може «жити» без спілкування з оточуючими, без енергетики світла, - констатує розповідь пані Надія, - але ось таке сталося».
Солдатський казанок закоханих
"Романтичний" казанок
Серед експонатів періоду Другої світової війни скромно примостився облуплений солдатський казанок.
З першого погляду тривіальна для воєнного солдатського побуту річ є свідченням ніжних стосунків власника. На одній зі сторін видніється видряпаний чимось гострим напис «Миша + Катя 1944 II 4». А ще на казанку видряпане дерево та лебідь, що пливе до нього. Вочевидь Міша, під час перерв між боями, присвятив таку імпровізовану “картину” своїй коханій.
Табличка-реквієм
Сім'ю великопріцьківчанина Миколи Козленка вбили в газовій камері
Сірою плямою вирізняється серед експонатів і табличка із прізвищем Козленко та переліком імен. «Микола Павлович – 1906, Параска – 1907, Григорій – 1932, Андрій – 1935, Леся – 1939, Маруся – 1939, Степан – 1942…» І як страшний вердикт: «Розстріляні в роки війни 21.04.43».
Цю табличку, як пам’ять про своїх батька, матір, братів та сестер зробив єдиний, хто вижив із сім’ї великопріцьківчан Козленків - старший син Іван.
Батько Івана, Микола Козленко, був партійним і до Другої світової працював на посаді на кшталт нинішнього дільничного. Коли розпочалася війна, то його залишили для підпільної роботи. Але окупанти розпочали полювання на комуністів. Миколу хтось попередив, що по нього ось-ось мають прийти та заарештувати. Тож він зі старшим сином втік із села. Не знайшовши Миколи, окупанти забрали його дружину та інших дітей і повезли до Ржищева в костьол, де тоді збирали євреїв, підпільників, активістів для подальшого вбивства.
Життя села в світлинах. Фрагмент
Втім, окупанти все ж хотіли добратися до Миколи. Тож його сім’ю відпустили, а за домом встановили нагляд. Змучений голодом Микола піддався на провокацію та разом із сином повернувся додому. Тут нагрянули й фашистські солдати. Вони забрали всю сім’ю і знову повезли підводою до Ржищева. По дорозі батько шепнув старшому синові, щоб той під час допиту казав, що він пас корову в баби, а як питатимуть його вік – то казав що має 14 років замість реальних 13-и.
Хлопець послухав. І це йому єдиному із всієї сім’ї Козленків врятувало життя. Адже саме із 14 років вже забирали на примусові роботи до Німеччини. А старших Козленків із дітьми після допиту відправили в «душогубку» - газову камеру.
Аж весною матері Миколи Козленка дозволили перепоховати сина із сім’єю.
Коли Іван по завершенню війни повернувся із Німеччини, то й вирішив увіковічнити пам’ять своїх рідних виготовивши таку от табличку.
Хустка, вартістю як віл
Гості музею оглядають хустку, що коштувала як віл
В колекції Великопріцьківського музею понад 100 різноманітних хусток. Вовняні і “прості”, із тканим і вишиваним узором, святкові та “напиначки”.
Проте, є серед них одна рідкісна, особлива хустка - на чотири кольори. Подарувала її музею жителька села Галина Набок. Це її прапрапрадід, так любив свою дружину, що продав вола за чотири рублі та купив їй таку хустку. В ті часи хустка свідчила про статус жінки. Якщо жінка йде у великій хустці, значить її люблять і живе вона в достатку. Тай надягали такі хустки на свята до церкви чи на гостину.
Колиска села Великі Пріцьки
В цій колисці виколихали не одне покоління великопріцьківчан
Неподалік вікна в більшій залі музею примостився ще один експонат - металеве ліжко-колиска.
“ Я називаю її “колиска нашого села, - розповідає пані Надія. - адже свого часу вона не один десяток років передавалася з рук в руки. В ній виколихали не одне покоління великопріцьківчан”.
“Передала її в музей місцева жителька Віра Бацан. А останній раз колихали в ній дітей понад 50 років тому. Виготовлена колиска із цільнолитих елементів. Коли вона потрапила до музею, то його завідувачці довелося обстукувати з неї молоточком з 10 шарів фарби. Колиска чимала і фіксувалася як ліжко. “Якщо припустити, що в ній діти спали до 4-5 років і перефарбовував кожен наступний господар, то колисці вже понад 100 років, - розповідає Надія Вегера-Предченко. - А зважаючи на її якість, походженням вона, швидше за все, із панського маєтку”.
Нині колиска прикрашає музей та пофарбована жовті та блакитні кольори.
Розповідь про рушники та значення вишивок на них
Звичайно, що це не всі експонати музею у Великих Пріцьках, які мають свою ексклюзивну історію. Хочете дізнатися про бандуру від кобзаря Василя Литвина, чи про сакральне значення вишивок на рушниках, про те, як “стогнала” місцева церква, чи призначення жіночих сорочок - завітайте до музею та його господині.
