Дорога із Харкова до Кагрлика для сім’ї Юлії Томан тривала майже добу. Позаду було місто під обстрілами й сирий холодний підвал, де ховалися від вибухів. Попереду - невідомість.
Нині вони живуть надією на повернення додому та вірою в ЗСУ.
Історією Юлії Томан, яка приїхала в Кагарлик із Харкова, Кагарлик.city продовжує цикл публікацій на тему «Втеча від війни».
Думали, що минеться
- Мене звати Юлія Томан, мені 40 років і я з Харкова.
За професією хімік інженер-технолог, закінчила Харківський політехнічний університет. За спеціальністю відпрацювала 5 років, як і годиться. Згодом зрозуміла, що це «не моє». Тому роботу змінила. Була майстром зміни на підприємстві по виробництву біг-бегів – це такі величезні мішки.
У мене є чоловік та 3-річний син Дмитрик. Коли розпочалися усі ці масштабні події, нашому хлопчику було 2 роки і 2 місяці.
Юлія Томан із сином Дмитриком та дітьми, що мешкають по сусідству в Кагарлику
Живемо на околиці Харкова у бік Бєлгорода, це де селище Жуковського, Салтовка – наш дім знаходиться «між». Вранці 24-го ми, як і всі, спали. Опів на шосту почули бабахи, виглянули у вікно, звідки видно було всю окружну, а там валив чорний дим. Бахкало протягом дня. Ми думали: та ні, нічого гіршого не буде, як було.
Батьки чоловіка живуть трохи нижче нас в селищі, і вони ходили в гараж. І ось коли вони йшли в гараж, телефонують нам і кажуть: «Тут якісь воєнні машини з буквою Z біля нашого гаража їздять на нижньому селищі». На другий день на їхніх очах вбили хлопця.
На нижньому селищі їздили російські броньовані машини «Тигри» і обстрілювали будинки. Кілька разів вони попали в лікарню. На диво наш будинок вцілів, хоча навкруги будинки постраждали. Якось так вдало стоїть наш будинок, що вікна в під’їздах тільки повилітали.
Ледь потрапили до лікаря та купили ліки дитині
Електропостачання і тепла у нас не було із перших днів, бо попали у теплопункт, який обігріває все селище. Ми постійно під час обстрілів спускалися в підвал.
З малою дитиною бігти у холодний, сирий підвал без світла із 8 поверху було жахливо, але іншого виходу ми не бачили.
Кожен мешканець багатоповерхівки притягнув собі у підвал стілець, хтось – частинки від дивана. Ми там спали, це був морок. На підлозі – пил, бруд, камінці, залишки життєдіяльності котів та собак. А дитина ж не сидить, їй треба рухатися. Син у зимовій куртці, обмотаний – це і смішно, і сумно. Спати у підвалі він не міг, бо звик удома в ліжку.
У нас є 2 похідні крісла, ми вставляли їх одне в одне, і на них все ж таки дитина півтори-дві години спала. Але як починає повертатися на бік, ниє. А люди ж відпочивають – кому це буде приємно… І діватися нікуди.
У підвалі ми були і вдень, і вночі. До другої ночі завжди там сиділи. Потім до ранку наступало відносне затишшя, то піднімалися в квартиру. Дитині треба було поспати. Ми заходили в квартиру, знімали лише куртки, спали одягненими, щоб у разі тривоги не витрачати часу на одягання, а швидко брати дитину і бігти в підвал. Спали у шапках. Бо відкривали вікно, щоб чути сирену з заводу. З цими підвалами ми всі захворіли.
Захворів і наш Дмитрик - поперла висока температура. У нас на районі у філіалі дитячої лікарні, куди ми одразу повели дитину, написано: “Дети на Шевченко, 133”. В цей час якраз прийшло з автостоянки повідомлення, що звідти треба забирати машину, бо "прилітає". Людина, яка охороняла, сказала, що не буде нести за автівки відповідальність. Ми забрали машину.
Вже 4 дні наша дитина з температурою під 40, туди-сюди мотаємося, лікарні не працюють, самі ту температуру збиваємо. Самі собі лікарі. Купили «Нурофен», ото він «тримає» дитину 6 годин, і далі знову даємо, як піднімається температура.
Харків. Північна Салтівка. Наслідки обстрілу росіян
Як взяли машину, поїхали в лікарню на Шевченка. Ми проїжджали місця, де все горіло. По дорозі - школа №137, яку часто по телебаченню показують, її вже не було. Навпроти цієї школи був технікум, щось по озелененню, його теж вже не було – стертий з лиця землі. Саме в ту ніч щось страшне коїлося, ми бачили заграву.
На 5-й день хвороби Дмитрика нарешті потрапили в лікарню. Добре, що хоч на 1-му поверсі. Педіатр прийняла нас навіть без медичної картки і діагностувала ангіну. Питає: «А що у вас є?» А в нас нічого немає! Вона виписала ліки.
Недалеко від дитячої лікарні поряд із згорілою школою є супермаркет «Рост». Туди поспішили за ліками для дитини. Чоловік пішов у супермаркет із сином купити води, а я в черзі в аптеку. Людей – море. І тут в 20 метрах від супермаркету сталось попадання в огорожу! Люди почали розбігатися: всі кидають візки, кошики – паніка! Охоронники кричать: «Магазин закривається!» В аптеці така ж ситуація. Я прошу: «Ну дайте хоч щось, дитина з температурою!» Дали «Нурофен» і ще один препарат, який прописали. І треба було ще «Орасепт», щоб горло бризкати, але, як кажуть, черга вже не дійшла. Даєш гроші, здачі немає, аби лише взяти медикаменти.
Рани на пам’ять від “братського" народу
У нас на районі відкрилася аптека. Чоловік на другий день пішов купити «Орасепт». Телефонує мені: «Тут черга 100 людей!»
Почали стріляти, попадати на район. Було потрапляння в сусідній будинок, вибухом на даху повністю зруйнувало під'їзд. Чоловік у черзі телефонував родичам, мовляв, стою у черзі, чи нічого не треба. Батьку чоловіка, у якого хворе серце, ліки були потрібні. Він ніс гроші в аптеку, щоб купити медикаменти, і сталося попадання у сусідній будинок. Цегла відлетіла і попала батьку у голову та руку. Чоловік жахнувся: обличчя батька було все у крові, за руку тримається. Поряд, через дорогу у нас лікарня, де лежать онкохворі. Чоловік повів батька туди, і ще по дорозі взяв якогось чоловіка, щоб допоміг.
Хірург із одного з відділень зашив йому голову. З руки через якийсь час діставали уламки. Вона й до цього часу у нього болить. Напам’ять від «братського» народу на голові 68-річного чоловіка залишився великий шрам.
До Кагарлика добиралися майже добу
Після цього 5 березня ми виїхали з Харкова. У чоловіка в Кагарлику кум живе на вулиці 1 Травня – Олег Швець. Вони товаришували ще зі студентства.
Їхали ми машиною дуже довго – майже 21 годину. Взяли якісь речі із собою, одяг на весну. Не думали, що затягнеться настільки. Думали, 2 тижні, ну місяць від сили… Ще деякі речі надіслали батьки.
Поки ми доїхали до Холодної Гори, це район в Харкові, вже був затор. Машини виїжджали і стояли біля танкового училища. На дорозі стояли «їжаки», які перешкоджали руху транспорту. Перевіряли кожну машину – хто їде, документи, що вивозять. Усе це, звичайно, сповільнювало рух. Але ми розуміли, що це необхідна процедура.
Коли виїхали з Харкова, стало набагато тихіше. Це вже було як зовсім інше життя. Складності створювала відсутність назв населених пунктів по дорозі. Лише по навігатору доїхали до Канева, де стояли у заторі майже 5 годин.
Дитина в дорозі спала, потім ми гралися, почали потроху діставати його з дитячого крісла. Бо сидіти весь час і не рухатися дуже важко. В більшості, коли бачили, що в машині з дитиною, намагалися швидше пропускати.
Дизеля ніде не було. Ми заправилися під Полтавою. На АЗС заправляли по 10 літрів , щоб усім вистачило.
У Кагарлик приїхали вночі. Нас ретельно оглянули, думаю, це була місцева тероборона. Всюди оглядали, а в Кагарлику найретельніше.
Допомагали всі знайомі нашого кума
В Кагарлику всі, з ким дружить Олег, нам допомагали. Юра Загурський із «Голгофи» і Олесь Гусєв гуманітарку нам давали.
Батьки чоловіка переїхали у Ржищів на Київщину, поряд з Кагарликом. Ми наполягали, бо вони перебралися в гараж і жили в підвалі. А що таке підвал? Це сирість, холод. Їжу не приготуєш. А їхній район такий, що повністю зроблений під електрику. Це в нас там кілька будинків по газу, можна газовою пічкою користуватися. А так все електрика. Вони жили на 6-му поверсі. Потім до знайомих переїхали на якийсь час, там 2-ий поверх, тож легше в підвал спускатися. Ліфт не працює, ти багато набігаєшся?
Через Олеся Гусєва батьків чоловіка поселили у Ржищеві в церкві “Голгофа”. Батькам там було сумно сидіти без діла і вони із задоволенням при Будинку культури почали допомагати ЗСУ – плели маскувальні сітки. А батько самотужки зробив станок для плетіння сіток, що значно прискорило роботу «павучків». Навіть у місцеву газету потрапив.
Наше рідне місто дуже постраждало
За цей час ми один раз їздили додому, дитину залишали батькам. Писали про ймовірний наступ і Олег нам каже: «Якщо ви зараз не поїдете і не візьмете те, що ви хочете взяти, то можете з цим попрощатися».
Знайомі дали причіп і ми поїхали. Привезли багато речей, у тому числі пральну машину. Ще, звісно, одяг дитині і собі, посуд, термопот, фільтр для води (зняли вдома свою велику систему і поставили її тут), тепер не ходимо купувати воду, як робили це раніше.
Наслідки обстрілу по зупинці у Харкові 20 липня 2022 року
Наші враження від рідного міста, яке ми побачили, досить гіркі. Місто дуже розбите. Хоча там його і чистять, і прибирають. Як на дорогу дивишся – чудово, коли на будинки – аж плакати хочеться, хоч їх і позакривали ДСП. Страшно уявити що там відбувалося.
Моя сестра у нашу відсутність приїжджала навідатися до нас в квартиру. Каже, у вас там багато в під’їзді поприїжджало. Мовляв, все нормально, повертайтеся. Але мене це не влаштовує.
Чоловік працював при заводі з металом. Роботу, звісно, втратив.
Ми отримуємо «переселенські» кошти, які майже всі ідуть на оренду житла та компослуги. Чоловік пішов неофіційно підробляти у будівельній сфері. Життя змушує.
Ми на початку як приїхали до Олега, не могли звикнути то газового котла у кухні – лякалися звуку хлопка, коли газ запалювався. І до тостера теж, тижнів зо два боялася і постійно здригалася. А потім звикла. До всього звикаєш.
Тут іде переоцінка життєвих цінностей. Ми вже не думаємо про холодну підлогу в орендованій квартирі, наприклад, як про те, що ми всі живі і можемо бути разом.
Ми жили надією, що їдемо ненадовго і невдовзі повернемося. За домом сумуємо. А тут зовсім інше життя.
Згадується лише погане
Є картини, в пам’яті, які, здається, я ніколи не забуду. Ось, наприклад, як ми об 11 вечора бігли голими в підвал, а Діму дорогою одягали.
Спочатку було відносно тихо, ми пішли в квартиру. І тільки вляглися, почали стріляти. За будинком у нас закритий дитячий садок, а за ним маленькі магазинчики – такі, як у вас до поліклініки йти. У нас їх називали «зелені магазинчики». І по них так почали стріляти, рознесли усе. Коли ми спускалися донизу, у вікна бачили як летять вогняні снаряди. Чоловік з дитиною вже внизу, а я зупинялася на кожному поверсі. Думала, зараз як полетять вікна! Тож уже в підвалі почали одягатися. Там ми залишали речі про всяк випадок – і стільчики, і пледи, щоб не носити. Хоча ти постійно спускаєшся і несеш із собою у наплічнику і аптечку, і документи – а що як залишимося без квартири?
У підвалі було дуже багато людей. Сусіди принесли два ліжка, на яких клали і своїх, і сусідських дітей. Це було не дуже зручно. Але іншого виходу не було.
Чомусь згадується лише погане.
У Кагарлику люди добріші
У Кагарлику нам зустрічалися лише добрі люди. Ось у будинку, де ми живемо, - всі чимось допомогли: хтось банки дав, хтось овочі, хтось слово добре сказав.
Люди кагарлицькі від харківських відрізняються, вони добріші. У Харкові усе лише через призму вигоди, просто так тобі ніхто не допоможе. А тут ми відчули багато уваги і бажання допомогти. Можливо, через те, що більше з віруючими спілкуємося. Кагарлик – наша друга домівка, хоч і тимчасова.
Які маємо зараз потреби? Хочеться, щоб частіше давали «гуманітарку» - продукти харчування. Від сітки картоплі не відмовимося.
Знаємо, що правда - за нами
Ми віримо у ЗСУ, перемогу і в те, що у цьому році вже повернемося додому.
Ми маємо родичів у росії. Стосунки ніякі. Двоюрідній сестрі із Пітера кажу: «По нас стріляють! У сусідні будинки попало!» Вона відповідає щось на кшталт: «Та не може бути, то ваші бомблять! Наш президент по мирних жителях стріляти не буде!» Я не можу її переконати. Ми і не спілкуємося, і не сваримося – ми ніяк.
Але як би важко не було, ми знаємо, що правда – за українським народом, і що наші боги зараз носять піксель.
