Вони ділять один будинок на двох. Дітей називають спільними, чоловіків майже братами, а свої сім’ї, які ніколи не були родичами, - великою дружною родиною. Влаштовують одна одну на роботу, всіляко підтримують, бавлять малечу, по черзі готують на всіх їжу, плачуть, сміються і будують плани на життя.
Мова про двох жительок Херсона – Аллу Бондаренко і Марину Матенко, які на власні очі бачили російську техніку, яка розстрілювала будинки, зустрічали непроханих гостей на власному подвір’ї і пережили зраду сусідів.
Нас бомблять
- Мене звати Алла Бондаренко, мені 28 і я з Херсона.
Працюю адміністратором в торговій мережі «Аврора» у Кагарлику на Київщині. Вдома працювала продавцем-касиром та мерчандайзером.
Мій чоловік поїхав 23 лютого на риболовлю. І вже там чув постріли та вибухи.
Приїхав додому о 6-й, каже: щось нехороше буде. Запропонував про всяк випадок зібрати необхідні речі - теплий одяг, документи, їжу. Я відмахуюся, мовляв, відчепися, дай поспати.
А тут дівчина нам із Каховки пише: «Нас бомблять».
У нас як з вікна дивитися, гарно видно Чорнобаївку, аеропорт. І тут як гепнуло потужним, аж вікна затрусилися! Це був «приліт» в аеродром. Ми забігали по хаті, як мурахи. Того ж дня поїхали до родичів у приватний будинок і переночували там. З нами була кума з двома дітьми.
Потім перебралися у шкільний підвал, де вже було багато людей. Там прожили 2 доби. Ця школа була поряд із будинком, де ми винаймали квартиру, тому за потреби бігали додому – то їсти зварити, то ще щось. У підвалі було тепло і дуже людно. Туди спустили стільчики і шкільні мати. На підлозі – багато пилу. Діти як побігають, як здіймуть куряву – самі розумієте що там робилося. Всі мовчали, бо розуміли ситуацію і мирилися зі становищем, в якому опинилися.
На третю добу за пропозицією начальника чоловіка ми переїхали в гуртожиток.
З Херсона їхали невідомо куди
З Мариною ми були знайомі ще з Херсона до повномасштабного вторгнення: я працювала в магазині, а Марина щоразу ходила через нього. Зараз наші дві сім’ї винаймають будинок у Кагарлику.
Херсон повністю був окупований на початку березня. Ми виїхали звідти 11 травня, а 13-го - приїхали у Кагарлик.
Російські солдати їздили на танках по вулицях, навіть під нашим під’їздом – пошкодили всі бордюри, п’яні щось викрикували. Вони світили у вікна потужними ліхтарями і горлали російською «Выходите!» Із сусідньої багатоповерхівки забрали кількох людей. Коли приїхало сім російських танків, у мене серце в п’яти опустилося – я замотала малого у ковдру і відправила у ванну, сама лягла на підлозі посеред кімнати. Наскільки деренчало все всередині. Потім сказала чоловікові: виїжджаємо!
«Прильотів» особливо не було, але по Чорнобаївці били, били й у бік Антонівського моста. А ми були з іншого боку міста. Із 24 лютого ми знали маркування російської техніки – Z, V, O.
Чоловік перед тим, як вийти на балкон покурити, спочатку прислухався, аж тоді тихенько відкривав двері. І тут повертається білий, як крейда: «На другому поверсі затвор передьорнули!» Чоловік із товаришами був у складі муніципальної варти і на добровільних засадах займався охороною міста.
Перед тим, як виїхати, ми продали усе, що було: мікрохвильовка, чайник, комп’ютер, який брали в кредит за 25 тисяч гривень, продали за 12.
Коли ми виїжджали, то не знали куди їхати. Нас кума вивезла до фабрики, а вже звідти виїжджали всі машини та автобуси. Нас було троє – чоловік, я й дитина. Місць не було. Була пропозиція їхати мені удвох із дитиною і без речей, на що я не погодилася. І ще ми переживали, щоб вкластися в бюджет.
І тут один водій погодився, бо дивом до нього не прийшли його пасажири. Тим більше, як діти в машині, то швидше пропускали на блокпостах. Ми двічі заправили його машину – один раз у Херсоні, а вдруге у Кривому Розі.
Російські війська прикривалися колоною біженців
Ми доїхали до Берислава, стояли з 11 години до 19-ї колоною довжиною 5 кілометрів. Щоб не залишати нас на узбіччі, запустили у сам Берислав. Там ми шукали де переночувати. У готелях місць не було, садочки теж всі зайняті. Та й не дивно, у цій 5-кілометровій колоні були автобуси з дітьми. І ми почали проситися до людей у приватні будинки. Нас пустили. Ми переночували.
Встали о 6-й. Вже почали формувати колону. Російські військові перевозили свою техніку під прикриттям українських цивільних. Вони довозили техніку до пункту призначення, користуючись колоною біженців.
Ми проходили 5 оглядів. На одному з них чоловіка та водія роздягали і дивилися татуювання, оглядали плечі чи нема слідів від автомата, а пальці на руках на наявність мозолів і синяків. «Російські» з дітьми пропускали, а кадирівці переривали машину, один з них п’яний каже: «Ты же понимаешь, у тебя нет военного билета (а ми побоялися його із собою брати і залишили в Херсоні спеціально). Ладно, я сегодня добрый». Мене перетрухало, я дуже злякалася.
До Кагарлика вирішили їхати, бо тут живе кум
У Кагарлик ми їхали тому, що у Льоши тут кум. Якийсь час ми пожили у кума, потім знайшли будинок. Коли ми шукали будинок, я знала, що Марина буде їхати до нас, тому шукали житло на дві сім'ї.
Потроху адаптувалися. Але постійні думки про маму, яка залишилася в місті на лівому березі, не дають мені спокою. І коли зв'язку немає, місця собі не знаходжу.
Роботу ми з чоловіком втратили, але тут її знайшли.
Я заходила у стару «Аврору» у місті і запитала чи потрібні їм люди. Відповіли, що ні, але порадили зателефонувати, бо буде відкриватися друга «Аврора». Я зателефонувала. Мені пообіцяли передзвонити.
Так і сталося, запросили на співбесіду. Я відповіла на стандартні запитання. За три дні очікування я запланувала у випадку відмови йти запитувати про роботу у «Фору», в АТБ. А тут дзвінок: «Якщо ще актуально, завтра на Вас чекаємо». До речі, пізніше мені дівчата сказали, що на співбесіді було 110 чоловік. У мене є стаж в торгівлі, думаю, це зіграло визначальну роль.
Зразу запропонували піти у зами – чому б і ні? Це ж краще, аніж касиром. А зараз я адміністратор: одна дівчинка з роботи пішла і мене підвищили. Ми починали з нуля. Було приміщення і пусті стелажі.
Коли я на роботі, Марина готує на всіх їжу. Тому я не переживаю.
Чоловік працює в Обухові «на піддонах».
Кума пропонувала їхати в Німеччину, де зараз вона з дітьми, але мені моя Україна рідніша.
Найтяжче для мене зараз те, що там на Херсонщині залишилася мама. І коли я говорю з нею по телефону і чую свист ракет у слухавці, або автоматну чергу чи щось гепнуло – це дуже боляче. Вона намагається жартувати зі мною. Вона добра душа – постягувала до себе усіх сусідських собак, котів, курей, козу – годує, доглядає за ними. А в сусідки собака алабай – така велика! Мама каже, що вона дуже боїться пострілів. Коли чує їх, тварина приходить і лягає до неї на ліжко, і мама каже, що чує як калатає собаче серце. Вона обіймає собаку і каже: «Ладно, давай спати». Зате мама з алабаєм не боїться бути вдома – собака нікого не пустить, як гавкне! Сусіди повиїжджали, тварин залишили, з мамою домовилися. Вона каже, що так відволікається від поганих новин.
На Херсонщину повертатися не планую. Свого житла у нас не було, ми винаймали квартиру, тут теж винаймаємо. Для нас неважливо куди, головне – разом і в Україні. Буду всіляко забирати маму сюди.
А сни мені сняться такі, що я постійно когось захищаю і закриваю собою.
У мене був величезний переляк й істерика
- Я – Марина Матенко, мені 31. Я з Херсона, зі мною мій чоловік і двоє дітей. За професією кухар, зараз у декретній відпустці.
З 24 лютого моя сім’я жодного разу не спускалася в підвал, ми спали у будинку на своїх ліжках із своїми дітьми. 24-го, звісно, був дуже великий переляк, істерика. Ми швидко упакували у валізи документи, ліки та одяг. Але ніде не ховалися, бо не бачили сенсу – від нас це було далеко. Якщо це суджено – то це суджено. А якщо залізти в підвал, який від «прильоту» може завалити, було б страшніше. Якщо ж у будинок, то розкидали б ті балки та шифер і вилізли б. Підвали, гадаю, - це одна братська могила.
У нас у дворі 2 будинки. В одному – батьки і брат із сім’єю, у другому – ми. Сусіди згрупувалися, всі були «на телефонах». Як десь якийсь шум, кіпіш, російська техніка, ми завжди про все це знали.
Брата здала окупантам сусідка
Я з дітьми виїхала 26 липня. Визначальним став візит непроханих гостей до нас у двір. Вперше, коли вони приїхали, забрали чоловіка і брата. Їх 5 діб не було. Я з друзями по всьому місту шукала їх. Повернули.
Над братом знущалися – били струмом, били по голові, зламали три ребра. За що? Був у нас знайомий у ТрО, який попросив брата разом з ним приготувати коктейлі Молотова, щоб дім охороняти і допомогти тероборонівцям місто тримати. А один із сусідів, який контактував із росіянами, одного разу вліз у чергу в магазині нечесно і я йому зробила зауваження. У нього впала клямка, мовляв, ти така-сяка і чоловік у тебе такий, і зараз я усіх вас покладу.
Я зателефонувала чоловікові і він його зустрів як треба – дав пару разів з кулака. Мама сусіда розсердилася і через тиждень здала росіянам - написала заяву, що в нас коктейлі Молотова, що ми зрадники, що ми на боці України і їй допомагаємо. І ось так, перестрибнувши через огорожу, до нас прийшли окупанти. Таким чином за свого сина помстилася наша 59-річна сусідка.
Чоловіка особливо не чіпали, лише раз вдарили по колінах гумовою дубиною, сказали, що його «взяли під шумок». Росіяни, коли заходили у двір, усіх називали по прізвищах, йшли цілеспрямовано і знали до кого. Я ніколи не забуду, як орки забирали мого чоловіка, а він підійшов і обіймає мене. У мене було таке відчуття, наче мені ногу по-живому відрізали і я сильно кричала...
Не знаю як дивитися в очі одна одній із сусідкою: у неї лише один варіант – щоб вона виїхала до мого повернення, бо я їй не дам життя. Саме через неї мені довелося забрати двох дітей і одній вивозити їх. Я залишила батьків і чоловіка – довелося збиратися і їхати, бо діти мені дорожчі.
Їхала через Василівку, за всім спостерігала. Коли ми стояли у «сірій зоні», водій сказав: і зліва, і справа у будь-який момент може бути «приліт».
Коли росіяни заходили до нас у будинок, ми з мамою плакали і вмовляли їх, щоб не розбудили дітей і не злякали. При «другому заїзді» росіян у місто у мами перевернули будинок – шукали зброю, українські прапори, українську символіку. Деякі наші земляки ховали прапори під підлогу або закопували в землю, а потім діставали.
Ми боялися за дітей. У нас старша дівчинка, ми не випускали її із поля зору.
Росіяни в домі все перевернули
У нас загавкали дві наші собаки. Я виходжу у двір, на заборі – два автомати. Кажуть:«Открываем». Виходить батько з хати, а його відразу дулом до гаража підперли. Вони прийшли за братом, а він як кілька днів виїхав у Полтавську область і вивіз людей. Росіяни зробили обшук, нікого не забрали, у мами в будинку все перевернули, а в моєму подивилися на сплячих дітей.
Ті, що заходили до нас у двір, мабуть, із якоїсь тундри приїхали, бо дуже дивувалися, що у нас в сараї є світло. Так у нас у дворі три мужчини – чоловік, брат і батько – і у нас там лас-вегас був, бо все світилося, все горіло.
Наша вулиця була оточена двома БТРами, ще стояли «Урал» і 4 джипа. У наших заможних сусідів навіть це відео є, бо їхні відеокамери все зафіксували.
У нас на вулиці близько 40 будинків, з них 4-5 хат, де живуть люди, всі інші повиїжджали.
У Херсон обов'язково повернемося
Наш будинок не розбитий, бо район не зачепило. А по околиці, по центру – так. Чоловік із кумом говорив, який у центрі живе. Той сказав, що центрального ринку взагалі немає, розбомбили, і у них до сусідки в будинок був «приліт». По центру вони б’ють. І фосфорними теж.
У Кагарлик до нас пізніше приїхав і чоловік. Потроху адаптуємося. Але я дуже переживаю за батьків, які залишилися у Херсоні.
Тут я вийшла працювати у магазин «Аврора», до Алли. Місце чекала довго. Маленький син із чоловіком, а я працюю. Я йому сказала: «Будь з дитиною, мені розрядка треба, у мене багато всього накипіло».
До речі, за кордон ми і не збиралися їхати. По-перше, треба знати мову тієї країни. Якщо ти не знаєш мови, ти ніхто і звати тебе ніяк. І щоб їхати за кордон, треба мати гроші.
Хоч Кагарлик і став для нас містом-прихистком, містом спокою і відносної душевної рівноваги, ми все одно додому повернемося, там батьки.
Родичі в росії нас підтримують
З росії наші родичі і друзі нас підтримують. Вони не зашорені пропагандою. Колись до війни я їздила на заробітки з мамою в росію і працювала в ресторані. Люди, з якими я працювала, мені телефонують і питають: може, тобі чимось допомогти? Вони адекватні. Усе розуміють і кажуть, що путіна треба давно скинути і підірвати в бункері.
У Кагарлику ми стали як одна сім’я
Аліна та Микитка із Херсона, які волею долі стали майже рідними людьми, із задоволенням вчаться у Кагарлицькому ліцеї №2
Будинок на два господарі з чотирма кімнатами вміщує дві сім'ї – два чоловіки, дві жінки і троє дітей. Є газ, світло, посуд, постіль і добрі люди навкруги. А ще взаєморозуміння.
У дитячому візку Марини відвалилося колесо, тому молода мама шукала візок у місцевій групі. Написала оголошення, що вони переселенці, шукають дитячий візок недорого. І їм відповіли: “Приїдьте, я Вам віддам безкоштовно”. Ці люди дали ще й телевізор.
Наступне оголошення про каструлі, які потребували ці дві родини, теж не залишилося без уваги – жіночка із Переселення із задоволенням поділилася своїми. Зараз Алла та Марина шукають недорогу, яка була у користуванні, пральну машину на кшталт «Малютки».
«Ми стали як одна сім'я, як родина, - пояснює Алла. – Ми не просто знайомі. У нас немає «твоє» і «моє» - у нас «наше». Діти також наші. Ми ніколи не думали, що так може бути».
